Я хотів щось сказати, але раптом обох нас пойняла якась непереборна слабість, і ми опинились у зеленій колисці трави.
Я покірно схиляюсь перед природою, згадуючи цю мить, здаля бачу, як ген там, на самотньому листочку, дві краплі роси несподівано линуть одна до одної, підкоряючись ритмові нікому не чутної музики.
Я роздратував Ванду. Хоч уся вона й віддалася в мої руки, в її погляді вже не було покори.
— І де це такий мужчина вродився? — прошепотіла вона з удаваним жахом.
— На селі! — майже крикнув я з ненавистю. В її запитанні мені почулася іронія. А може, то тільки моя підозріливість? Ага, то ти ось яка… Сучка буржуйська. Сучка! Ти в мене слізьми вмиєшся! Я тобі покажу роман!
Тоді досить було однієї випадкової фрази: «І де це такий вродився», щоб я відчув себе зневаженим хлопом…
Її пухнасте волосся лоскотало мені щоки.
Мені й на думку не спало, що за Вандиними словами криється деяка досвідченість. Та й годі. Я роздратував її.
Дебютанти завжди дратують.
Нерішучість і обида все більше сковували мене. Якби я почував себе справжнім мужчиною, а вона мліла зі страху, як цнотливе дівча, тоді б я помстився… Але за хвилину все вже було добре; я й гадки не мав, що в нас криються такі можливості. Враз усі наші незгоди щезли.
Разом з нами співали дерева. При місячному сяйві я вгледів на відкритій сторінці книжки слова, що звучали, як молитва: «Господи, розвій хмару тіла мого». Я подумав про релігію чуттів, про релігію тіла; але ж це благання вирвалося з грудей Терези, що мала стати святою в муках незайманості. Назва книжки «Житія святих дів».
Не пам’ятаю, чи довго пробули ми вдвох, тільки вдвох, зовсім оновлені, в якомусь досі не знаному світі. Я хотів принизити Банду, а насправді вона підкорила мене. Світ перевернувся догори ногами. Саме так. Ще й досі я відчуваю в собі оту шалену роздвоєність у гонитві за насолодою. Я справді так думав? Сьогодні мені смішно. Так я повинен був думати. Ванда ніби все передбачила й отямилась перша. Здавалося, бурхливі хвилі винесли її на твердий берег. Спочатку вона була якась розслаблена, ніби скута, соромилася своєї наготи. Потім допитливо глянула на мене.
— Обернись до неба. Будемо дивитись на зорі. Нам уже нема спасіння.
Я мовчав, умираючи від сорому. Біля мене шелестіло щось, шелестіло.
— Завойовнику, — озвалася вона злісно, тоном, яким дарувальниця могла б звернутись до обдарованого. — Ти переміг. Тобі здається, що переміг? Що виграв битву єдиним помахом?.. Виграв битву, правда?
Я злякався. Знову відчув, як клубок підступив до горла, знову мене пройняв сором переможеного, хоч цим разом я був переможений не як мужчина. Через силу я встав, рукою зробив рух, ніби повертаючи ключа в замку.
— Ах, он як! — прошепотіла Ванда, гнівно тріпнувши волоссям. — То хоч підведи мене, герою.
Герой. Ну й клята, злякавсь я; ледве рота роззявить, уже й починає кепкувати. І, підвівши Ванду, я затулив їй рота поцілунком. Вона пручалась, а я довго-довго не пускав її. І все ж таки вона встигла сказати:
— Я й досі не знаю, хто ти… Тільки нікому не кажи, бо лихо мені буде.
— Вандо… не може бути лиха!
— Та помовч, прошу тебе.
Хоч вона мене й злякала, на серці було легко і спокійно. Я глянув на світ іншими очима. Геть обережність, якої я досі додержував так пильно, наче від цього залежала доля цілого світу. Зважував кожен свій крок, весь час боявся порушити конспірацію. А тепер ладен був прилюдно заявити, що мені начхати на самого Пілсудського, селяни в нашій окрузі сміються з нього, розповідаючи, як майбутній маршал рятувався в селі Уліна від російського війська, що настигло його: він переодягся в жіноче вбрання і сів доїти корову. Або я ще міг би сказати, що релігія — опіум для народу і що колись ми перетворимо костьоли на музеї та кінотеатри, і таке інше, і таке інше. Маєво червоних прапорів змете буржуїв до решти. Ванда геть змінилася — ось цього я й хотів.
Донька багатія, ендека. Але ілюзії розвіялись, ледве Ванда заговорила. Вона стояла відвернувшись, напіводягнена, не могла справитися з сукенкою. Чи справді так?
Навмисне вовтузилась, тепер я це розумію. Її схилена голова виразно вимальовувалась у місячному сяйві. Ну та й гава ж я, от же ж гава! Ох, як вона вміє наказувати.