КРІСТІНА (знову сідає біля неї): Отже ти вернулася в нашу кав’ярню?
ХУЛІЯ. (відводить погляд): Так.
КРІСТІНА: Давненько я туди не заглядала. Пам’ятаєш нашу компанію з медичного факультету?
ХУЛІЯ: Авжеж. (Пауза).
КРІСТІНА (поволі): А Ферміна?
ХУЛІЯ (робить зусилля, щоб говорити легким тоном): І його також, ясна річ.
КРІСТІНА: Після його арешту ні ти, ні я вже його не бачили.
ХУЛІЯ: Усі ви наче пропали...
КРІСТІНА (усміхається): Тоді на це були причини.
ХУЛІЯ: Потім ми з Хуаном Луїсом заручилися... Інше життя, інше середовище... (Дивиться на неї). Тобі цікаво, чи бачилася я з Ферміном? Гадаю, одного дня він вийшов на волю, але мене не шукав. Як і я його, певна річ... Мене дивує, що його ім’я не прозвучало тепер в політиці. Може, він її покинув. Ти щось про нього знаєш?
КРІСТІНА (яка слухала її слова зі здивуванням): Отже ти нічого не знаєш... Хай тебе не дивує, що його імені не чути. Фермін помер... (Думає). Вісімнадцять років тому.
ХУЛІЯ (пополотнівши): Що... ти кажеш?
КРІСТІНА: Це вже давня історія. Сподіваюся, вона тебе не сильно вразить. Через три чи чотири роки у в’язниці стався заколот, який було придушено дуже жорстоко. Ферміна забили кийками... і це їм зійшло з рук. (Тиша. Хулія, якій перехопило дихання, схиляє голову. Крістіна бере її за руку). Не картай себе за це. Так буває. (Підводиться). Зараз ти мусиш займатися лише порятунком свого шлюбу... (Кладе їй руку на голову). Або почати нове життя, не думаючи вже ні про Хуана Луїса... ні про Ферміна. Ти ще молода. (Забирає руку, зітхає і дивиться на свій годинник). Телефонуй до мене, коли захочеш. (Виходить у ліві двері і зачиняє їх. Хулія ховає лице в долонях і глухо ридає. Через кілька секунд піднімає голову і машинально поправляє волосся. У кутку кав’ярні спалахує світло. Хулія бере з якогось крісла свою торбинку, спускається сходинками вітальні і дивиться на свого чоловіка. Той підводить очі від газети і встає. Вона підходить до нього. Вони сідають).
ХУАН ЛУЇС: Я замовив тобі лікер.
ХУЛІЯ: Дякую. (Робить ковток). Як тут мало людей.
ХУАН ЛУЇС: І це в суботу. (Коротка пауза).
[ХУЛІЯ: За ці столики сідали ми, з медичного. Ти зі своїми друзями з юридичного сідав там, у глибині.
ХУАН ЛУЇС (усміхається): А тепер ми сидимо за одним.] Розповісти тобі новини? Вони важливі.
ХУЛІЯ (не дивлячись на нього): Розказуй.
ХУАН ЛУЇС: [Дон Хорхе вчора запевнив мене, що до початку нового бюджетного року] мене призначать радником компанії Інделекса. Пам’ятаєш, як я в парламенті домігся, аби ліцензії надали цій та іншим компаніям... Держава мусить розвиватись, і я зробив так лише з огляду на це. Однак тепер мені за це хочуть віддячити.
ХУЛІЯ (розсіяно): Це ні до чого тебе не зобов’яже?
ХУАН ЛУЇС: Ні до чого неморального, ясна річ. Але для мене це великий крок уперед. [Це підприємство є надзвичайно потужним. Його заводами вкритий увесь півострів, і ще двісті є по всьому світі.
ХУЛІЯ: Тобі справді потрібне це призначення?
ХУАН ЛУЇС: Не заради грошей; їх у нас багато. Але] рішення у великій політиці не можна приймати, не беручи до уваги великі економічні сили. Якщо я знову стану міністром, мої зв’язки з цією компанією дуже цьому сприятимуть.
ХУЛІЯ: Знову міністром?
ХУАН ЛУЇС: Я політик, Хуліє.
ХУЛІЯ: Я знаю. Ти не є ні вченим, ні митцем, ні навіть добросовісним механіком. Ти соціаліст... поміркований.
ХУАН ЛУЇС (сміючись): Жартуєш?
ХУЛІЯ (сміючись): Можливо... Можливо.
ХУАН ЛУЇС (перестає сміятись і бере її за руку): Хуліє. (Вона дивиться на нього). Звідки ця злоба? Я був міністром заради тебе...
ХУЛІЯ: Як це?
ХУАН ЛУЇС: Усе, що я роблю, я роблю заради тебе. Щоб ти була щасливою, [щоб мала все, чого захочеш, і щоб...] ти мене трохи любила. (Здавленим голосом). Я не хочу ані турбувати, ані набридати тобі, але... чи не могла б ти бути милостивішою до мене і знову відчинити переді мною двері твоєї спальні? [(Хулія відводить погляд, дуже вражена). Для тебе це також краще, зрозумій! (Вона сумно хитає головою). Ні? Тоді скажи мені, що я можу для тебе зробити. Коли я бачу тебе такою пригніченою, у мене серце кров’ю обливається...] (Однак вона його не слухає. Вже кілька секунд вона дивиться у правий бік сцени. І собі туди глянувши, він запитує її). Що з тобою?