ХУЛІЯ (опустивши очі): Я цього не заперечую.
ХУАН ЛУЇС: Тоді покладися на мене. І дозволь мені покладатися на тебе.
ХУЛІЯ: Я не можу!
ХУАН ЛУЇС: Чому ні? Досить тільки попуститися... Це так солодко — забутися... (Оповиває її руками і хоче поцілувати. Вона вся напружується).
ХУЛІЯ: Ні. (Він намагається її поцілувати). Дай мені спокій! (Задихана, відсувається).
ХУАН ЛУЇС: Хуліє, прошу тебе!
ХУЛІЯ: Це нестерпно. Вибач... Вибач! (Стукіт у ліві двері, які відразу відчиняє Крістіна. В Хуана Луїса похмурніє обличчя, але він одразу ж усміхається).
КРІСТІНА (помічає напруженість): Добрий день.
ХУАН ЛУЇС: Заходь, Крістіно. Склади компанію Хулії. Я мушу йти до церкви, а потім мене чекає діловий обід.
[КРІСТІНА (звертаючись до Хулії): А ти не йдеш на літургію?
ХУАН ЛУЇС (з легким зітханням): Нині в неї ні на що немає настрою.]
ХУЛІЯ: Сідай, Крістіно. Чогось вип’єш?
КРІСТІНА: Ні, дякую. (Звертається до Хуана Луїса, поки йде, щоб сісти у найближчий до круглого столика фотель). Ти поїдеш машиною?
ХУАН ЛУЇС: [Як завжди]. Вона тобі потрібна?
КРІСТІНА: Я питаю, бо треба бути обачним. Майже на кожному розі стоять озброєні автоматами поліцейські. Люди на них не дивляться, але вони налякані. Гадаєш, убивства продовжаться?
ХУАН ЛУЇС: Сподіваюся, що ні. Попри все країна потроху оговтується.
КРІСТІНА: Я не впевнена. Надто багато є фанатиків... Можливо, є платні вбивці... А ще є багато тих, хто ностальгує за диктатурою, хто вину за теракти скидає на демократію, зручно забуваючи, що в часи знаменитого мерця їх було немало... (Мимоволі легенько торкається шраму на щоці). Вибач.
ХУАН ЛУЇС (дуже роздосадуваний): За що? Я не ностальгую і не налаштований проти демократії!
ХУЛІЯ (голосно): Тіно!
КРІСТІНА (здивована її тоном): Що таке?
ХУЛІЯ: Ти торкнулася шраму, коли говорила про фанатиків?
ХУАН ЛУЇС: Хуліє, прошу тебе! Яка безцеремонність!
ХУЛІЯ: Твоя правда. Не зважай на мене.
КРІСТІНА: Навпаки. Я відповім на твоє запитання.
ХУЛІЯ: Будь ласка, не кажи нам нічого! Яка я дурепа.
КРІСТІНА: Про це писали в газетах. Але тоді діялося багато чого...
ХУАН ЛУЇС: Його ледве помітно.
КРІСТІНА: Я трохи його підлатала.
ХУЛІЯ: Він тебе не псує.
ХУАН ЛУЇС: Звісно, що ні.
КРІСТІНА (з усмішкою дивиться на нього): То було минулого року, перед виборами. Я з іще одним товаришем розклеювала листівки, коли на нас накинулась ватага молодиків, озброєних ланцюгами і ножами[5].
ХУЛІЯ: Який жах! (Повільно підходить і сідає біля телефона).
ХУАН ЛУЇС: Правосуддя покарає цих бандитів! [Ми з ними покінчимо!]
КРІСТІНА: Можливо. Хоча ми заявили в поліцію про напад, однак їх не знайшли.
ХУАН ЛУЇС: Цій загайності також буде покладено край! Більше жодного убивства не терпітимуть!
КРІСТІНА: Ті не були вбивцями... наразі. І ймовірно, їхня скверна була захована так глибоко, що вони самі про неї не знали. Найстаршому не було ще й сімнадцяти [, а я була зрілою, але не бридкою жінкою. Той, хто на мене напав, либонь, хотів би накинутись на мене в інший спосіб... Може, він несмілий з жінками і захотів поквитатися з однією з них за свої фрустрації... Бідака.]
ХУАН ЛУЇС: Але ж він хотів скалічити тебе на все життя!
[КРІСТІНА: Звісно.
ХУАН ЛУЇС: Йому це не вдалося. Ти далі гарна і приваблива.
КРІСТІНА: Що я можу сказати... Треба мати на собі таку мітку, як ця, аби зрозуміти, що є люди, яким неприємно з тобою бути.
ХУЛІЯ: Хіба таке може бути?]
КРІСТІНА: Не переймайся. (Сміється). Зрозумій: я не вийшла заміж не через цю недавню халепу. Ні, ті шмаркачі мене не здолали.
ХУАН ЛУЇС: І ми всі з цього раді. (Знову дивиться на годинник). Я вас покидаю. Мені вже час. [(Звертаючись до Крістіни). Пообідаєш із Хулією?
ХУЛІЯ: Для цього я її й покликала.
ХУАН ЛУЇС: Чудово. Ти вечерятимеш вдома, Хуліє?
5
Напад на Крістіну нагадує те, що сталося з молодою лідеркою соціалістів у Мадриді, на яку напали ультраправі, коли вона розклеювала листівки під час виборчої кампанії 1979 року. Див. Едуардо Понс Прадес «Чорна хроніка переходу Іспанії до демократії» (1976-1985). Барселона, «Пласа і Ханес», с. 330.