КРІСТІНА: Так, але...
ХУЛІЯ: Він виказав усіх. [Або він і хтось іще. Потім, не знайшовши вас, поліція вдовольниться викритими і закриє справу.] (Поринувши у спогади, вона замовкає). Відтоді я не можу вірити нікому і нічому. (Ховає в долонях своє засмучене обличчя).
КРІСТІНА: Хуліє, [якби він жив, гадаю, ти би зцілилася.] (Підводиться і з сумною усмішкою стає за спиною Хулії, ласкаво обійнявши ту за плечі). Від його смерті ти вилікуватися вже не можеш. Але з депресії, я тебе, гадаю, витягну. (Хулія обертається і дивиться на неї). Бо є дещо, що не пасує до того, що ти розказала... Фермін був не такий. (Міркує). Я зрозуміла! Той поліцейський, мабуть, прийшов, щоб витягнути правду з допомогою брехні.
ХУЛІЯ (здавленим голосом): А комісар?
КРІСТІНА: Він також хотів налякати наречену Ферміна, аби побачити, у чому вона зізнається. [Добре, що Хуан Луїс зумів витягнути тебе з халепи.
ХУЛІЯ: Вони могли бути такими підлими?
КРІСТІНА:] Це професійні хитрощі. (Спантеличена, Хулія дивиться у порожнечу). Знаєш, що ми зараз зробимо? Відвідаємо Ґабріеля, мого друга.
ХУЛІЯ: Хто це?
КРІСТІНА: Він сидів разом з Ферміном у в’язниці [, і його також побили, але він залишився живий.] Я хочу, щоб ти послухала, як Ферміна били смертним боєм, але не вирвали хто і як організував заколот[6]. (Знервована, Хулія бере цигарку, встає і починає проходжуватися, не закурюючи її ). [Потім ми десь пообідаємо і знову навідаємося в нашу стару кав’ярню.] Хочеш? [Нам є про що поговорити.] (Дон Хорхе виходить на просценіум справа і в напівмороці сідає за письмовий стіл. Хуан Луїс заходить за ним і сідає перед столом. Їх ледве видно).
ХУЛІЯ: [У мене голова йде обертом...] Отже усі ці роки я могла помилятися?
КРІСТІНА (м’яко): Так, бо ти... трохи дурненька. Однак ти мене покликала, і в цьому була зовсім не дурна. Підемо до Ґабріеля?
ХУЛІЯ (зворушена): Ходімо! (Кидає цигарку. Обидві беруть сумочки і виходять у ліві двері, які зачиняються. Світло у вітальні гасне, і водночас засвічується лампа на письмовому столі. Хуан Луїс і дон Хорхе дивляться в атлас, який лежить розгорнутий перед ними).
ХУАН ЛУЇС: Дякую, що прийняли мене у вихідний день.
ДОН ХОРХЕ: Ви ж цього захотіли... (Підводить погляд від атласу). Гаразд. Це помістя могло би зацікавити компанію Інделекса. Ви не проти, якщо я закурю? Знаю, ви дбаєте про своє серце.
ХУАН ЛУЇС (весело): Але не ваше.
ДОН ХОРХЕ (сміється): Краще би ви це робили! (Закурює цигарку). Можете привести свого друга в понеділок об одинадцятій?
ХУАН ЛУЇС: Якщо він переконає власників, то я приведу його.
ДОН ХОРХЕ: Чудово. (Відкидається у кріслі). А що іще ви мені розкажете? Бо я би міг заприсягнутися, що ваш візит у неділю має серйозніші причини.
ХУАН ЛУЇС (усміхається): Ви завжди такий люб’язний зі мною... Мені знову потрібна ваша порада. Для мене ваша думка — це майже судження батька. Ваші знання, ваш досвід...
ДОН ХОРХЕ: Це порівняння мені приємне, однак дозвольте мені поправити вас. За віком ви могли би бути моїм сином, але сином, чий розум перевершує розум батька, і яким той гордиться.
ХУАН ЛУЇС: Ви напрочуд люб’язні.
ДОН ХОРХЕ: Це справедливо. Що ви хотіли в мене запитати?
ХУАН ЛУЇС (за якусь мить): Я вже давно думаю, чи не варто мені перейти в іншу партію.
ДОН ХОРХЕ: Куди?
ХУАН ЛУЇС: Трохи... лівіше.
ДОН ХОРХЕ: У вас ще є одна чи дві партії, доки ви дійдете до справжньої лівиці...
ХУАН ЛУЇС: [Ви ж розумієте, що] не йдеться про те, аби покинути поміркованість. А про те, щоб захопити сфери, які ми не повинні упустити [з огляду на майбутнє.] Ми є владою і мусимо залишатися нею — навіть від лівих, якщо хочемо уникнути дурнуватих експериментів з націоналізацією. Я знаю, що зміна політичної родини може зіпсувати особисту репутацію, але треба вчасно перетворитися на запасного пішака. Яке ви гадаєте?[7]
ДОН ХОРХЕ (він кілька разів легенько кивнув, округливши очі): Я в захваті від вашої прозорливості! І навіть вашого жертовного духу! Лівиця — це збочення чи вже порожня шкарлупка. Та якщо це слово в моді, ми повинні його присвоїти. [Бо] нема сумніву, що майбутнє і навіть щастя всіх, включно з найманими робітниками, полягає у ринковій економіці і в заохоченні законних прибутків. Не випускаючи з уваги цієї основоположної істини, ласкаво просимо деяку націоналізацію. Саме це, а не щось інше, є справжньою демократією.
6
Арешт і загибель у тюрмі Ферміна двадцять років тому, коли він був студентом, воскрешають у пам’яті студентську боротьбу не лише за демократизацію університетів, але й за те, аби покінчити з гегемонією франкістської влади. Від 1956 р. часто відбувалися як маніфестації студентів, які захоплювали університетські приміщення і виходили на вулиці з відкритим протестом проти режиму, так і «вільні асамблеї», підтримувані авторитетними професорами, як-от Хосе Луїс Арангурен і Енріке Тьєрно Ґальван. Ці події потягли за собою не лише затримання студентів, але й зміщення з посади ректорів і звільнення викладачів. Вибух університетського руху можна пояснити, якщо взяти до уваги результати опитування, проведеного в 1955 р., які показали «глибоку трансформацію у бік лібералізму і соціалізму, що відбувалася серед тих, кому ще не виповнилося 23 роки». Див. Рамон Тамамес «Республіка. Епоха Франко», Аліанса, Мадрид, 1980, с. 473. У 1957 році, році великих маніфестацій, організованих робітничими комітетами, і страйків по усій країні, після яких почалися затримання і суди над активістами, багато студентів та інтелектуалів боролися разом з робітниками. Так почався новий етап спротиву режиму. Від 1956 року мадридські студенти-антифранкісти виходили на вулиці також супроти Університетської іспанської профспілки (УІП), організації, якою керували з генерального секретаріату Національного руху. У лютому 1956-го студенти відхилили офіційних кандидатів УІП, висунувши своїх представників. Коли антифранкісти перемогли на виборах, останні було визнано недійсними. На початку 60-х років університетську лівицю представляла Іспанська демократична університетська федерація (ІДУФ), до якої входили соціалісти, члени Іспанської комуністичної партії, ліві християни і незалежні марксисти. У лютому 1965 р. відбулися вільні асамблеї і маніфестації, підтримані знаменитими професорами. Військова поліція штурмувала факультет природничих наук у Мадриді, декількох викладачів було звільнено. У 1966 р. у Барселоні було проведено вільні вибори, в результаті яких з’явилася рада делегатів нової Демократичної студентської профспілки , яка прийняла «Маніфест демократичного університету». Невдовзі по тому в монастирі капуцинів у Барселоні відкрилася Установча асамблея. Поліція оточила приміщення, де було понад п’ятсот студентів з різних університетів, багато з яких згодом стануть керівниками демократичної Іспанії (Мануель Туньйон де Лара, «Розвиток і конфлікт, 1962-1967рр. (лютий)» в Антоніо Б’єскас у Мануель Туньйон де Лара «Іспанія під франкістською диктатурою (1939-1975)», Лабор, Барселона, 1980, с. 381). У 1968 р. Демократична студентська профспілка, яка зміцнила свої позиції в багатьох університетах, поширила декларацію про демократичну реформу університету, в якій стверджувалося, що останній «має бути відчинений для усіх суспільних класів» і служити всьому суспільству, а не лише «міноритарним інтересам» (Фернандо Хауреґі і Педро Веґа «Хроніка антифранкізму (2)», Арґос Верґара, Барселона, 1984 р., с. 182). Таким чином університетська реформа поєднувалася з критикою соціальної структури. Туньйон де Лара стверджує: «Починався новий етап. Більше, ніж коли-небудь, дуже широкий прошарок робітничого класу, студентів та інтелектуалів не лише розійшовся з режимом, але й відкрито діяв проти нього. Влада захищалася лютими побиттями і намаганням нейтралізувати найбільш відсталі чи найменш «свідомі» верстви (...) Частково тому, а частково завдяки коаліції франкістській владі вдалося на якийсь час врятувати ситуацію між 1967 і 1970 рр. Але розпад системи вже почався». (Туньйон де Лара, цит. Розділ, с. 392).
7
Політичні лідери-франкісти часто переходили в інші, демократичні, партії. У п’єсі «Судді» відображено песимізм лівиці, коли «розрив» здавався неможливим через такі анахронізми, як Хуан Луїс, які зі шкури пнулися, аби повернути собі політичну силу. Переконаний фашист у часи франкізму, він обмірковує можливість вступити в лівішу партію, аби забезпечити собі становище в майбутньому і — якщо великий капітал вважатиме це доречним — стати інфільтрованим соціалістом. «Це не просто виступ проти певної ідеології, — каже Іґлесіас Фейхоо, — «Судді» натуралістично і жорстко представляють спосіб втручання в політику без жодних ідеалів. Драма (...) викриває, як економічні інтереси і особисті амбіції маскуються найбільш вигідною ідеологією» (op.cit. с. 504).