ХУАН ЛУЇС: Хіба зараз не гратимуть «Адажіо»?
ХУЛІЯ: Де там! П’єса скінчилася.
ХУАН ЛУЇС: Вона ж починається цим маршем!
ХУЛІЯ: Він повторюється у фіналі. (Відштовхує його руку). Пусти мене! Треба зайнятися гостями. (Оплески змусили музикантів знову вклонитися. Хулія підводиться і йде до дивана).
ДОН ХОРХЕ (звертаючись до неї): Яка краса, пані!
ХУЛІЯ: Дякую. (Генерал підводиться і цілує їй руку).
ГЕНЕРАЛ: Чудовий концерт. (Непорушні й усміхнені, двоє музикантів дивляться з узвишшя на присутніх).
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Уже небагато є місць, де так шанують дружбу.
ХУЛІЯ: Ви дуже люб’язні. Вип’єте ще?
ГЕНЕРАЛ: Було б непогано.
ХУЛІЯ (обернувшись до покоївки): [Пепіто].
ПЕПІТА: [Так, пані]. (Виходить уперед, не звертаючи уваги на чоловіка, який у світлому костюмі сидить у фотелі, підходить до дивана і простягає тацю. Генерал і Крістіна замінюють свої порожні склянки на інші).
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Що гратимуть зараз?
ХУЛІЯ: Тріо «Серенада» Бетховена.
КРІСТІНА: Хіба допіру його не виконали?
ХУЛІЯ (з невинною усмішкою): То й що? (Приховане здивування присутніх. Хуан Луїс, який слухав її, простягає до неї руку).
ХУАН ЛУЇС: Але ж, Хуліє... (Вона його не чує).
ГЕНЕРАЛ: Що ж... Слухати його не набридає. (Покоївка простягає тацю дону Хорхе. (Той з розсіяною усмішкою відмовляється). Падре Ансельмо встає і підходить до них. Хулія і Генерал шепочуться).
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Сину мій, небо осипало вас милостями. Та ви вмієте повертати їх стократ, як цього хоче Господь Бог. (Крістіна підводиться і приєднується до Хулії та Генерала).
ХУАН ЛУЇС: Нам з Хулією завжди мало того, що ми можемо вам дати. (Занепокоєно дивиться на музикантів). І боюся, що цього вечора... не все до ладу.
[ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Музиканти чудові!
ХУАН ЛУЇС (сміється і стишує голос): І дуже дорогі! (Занепокоєно). А втім...]
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Любий лікарю, ні тут, ні в себе в клініці ви не повинні просити неможливого.
ХУАН ЛУЇС (дивиться на музикантів): Ви не помітили... що чогось бракує? (Дон Хорхе з усмішкою дивиться на Хуана Луїса).
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Аж ніяк. Вечір [вдався навіть ліпший, ніж попередні]. Гідний того, що відмічається! [Тільки подумати — двадцять років подружнього щастя!