ХУАН ЛУЇС (стишує голос): Чому вчора убитим був лише червоний, а нині ним буде генерал, чи я сам?
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (суворо): Це кажете ви, а не я!
ХУАН ЛУЇС: Вибачте. Я знервований. Чи не могли б ви ще вислухати мій найсильніший острах?
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Кажіть.
ХУАН ЛУЇС: [Ви знаєте, що] мій шлюб майже розпався. Я [роблю все можливе, щоб запобігти цьому:] обожнюю свою дружину і не хотів би, щоб наш союз зазнав краху, як це сталося у стількох пар, які називають себе католиками.
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: І це дуже добре. Цілісність християнської родини треба захищати за будь-яку ціну — во благо нашої віри і суспільної стабільності.
ХУАН ЛУЇС: За будь-яку ціну?
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: У вас є сумніви?
ХУАН ЛУЇС: Падре Ансельмо, якщо я донесу на того чоловіка, його схоплять на місці злочину і він поквитається зі мною, розголосивши ті дрібниці, які він про мене знає, Хулія мене покине.
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Як ви можете це знати напевне?
ХУАН ЛУЇС: Я знаю, що кажу! [Вона вже не бажатиме жити зі мною.] А я не хочу втратити її цілком. (Коротка пауза). Що ви мені порадите? (Священник міркує, збентежений). Чи повинен я рятувати мій шлюб, те, що від нього лишилося, чи мушу рятувати незнайомця і зруйнувати свою сім’ю? (Коротка пауза). Але не факт, що замах буде, як і те, що навіть якщо він буде, держава зруйнується...
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Сину мій...
ХУАН ЛУЇС: Я запитаю вас по-іншому! Чи мушу я рятувати життя якогось генерала чи політика, яким, можливо, нічого не загрожує, і зруйнувати життя Хулії і моє, чи зберегти те, що можна, від мого союзу з Хулією ціною лише ймовірної смерті? Якою є відповідь, падре? (Падре Ансельмо вагається з відповіддю). Я звірю вам думку, яка ще більше мене мучить. Аби захистити те, що лишилося від мого родинного вогнища, аби, можливо, зберегти його, чи не повинен я сповідатися їй — їй, а не вам — і безстрашно прийняти її презирство? І потім, лише потім, наказати, аби за моїм другом стежили?
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Сповідатися їй — не думаю, що я можу це порадити.
ХУАН ЛУЇС: Такою є відповідь Церкви?
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Я утримаюся від того, щоби бути речником Церкви в такій делікатній справі. Це лише моя відповідь: відповідь ще одного грішника. Людська любов є недосконалою... Не мудро показувати нашу нікчемність людині, яку ми любимо [; гадаю, розсудливіше було б мовчати і таким чином зберегти рештки взаємної поваги. Абсолютною є лише любов Бога, бо завдяки їй ми доходимо святості... Йому і лиш йому ми мусимо зізнаватись у наших найгірших гріхах... Бо ніхто, лише Він, може і вміє нас прощати]. Будьте ніжні зі своєю дружиною, але не руйнуйте в її очах чистий образ вашого супружного авторитету. Саме так ви зможете краще обронити те нещасне кохання, яке все ще жевріє між вами... Захищайте свій шлюб, поки можете.
ХУАН ЛУЇС: Навіть якщо він зазнав фіаско?
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Завжди є надія. Господь допоможе вам обом.
ХУАН ЛУЇС: Хай він допоможе нам усім. Бо якщо я добре зрозумів ваші слова, заради збереження свого шлюбу я мушу утриматися від повідомлення в поліцію про можливий, але не безсумнівний теракт. (Дон Хорхе встає).
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (не дивлячись на Хуана Луїса). Спитайте у своєї совісті, сину мій. І пробачте, що не відповідаю вам точніше. Та позаяк ви не хочете розповісти мені все...
ХУАН ЛУЇС: [Гадаю, я вже сказав надто багато]. (Встає). Пробачте, що потурбував вас, падре. (Священник встає. Хуан Луїс цілує йому руку. З’являється світло у вітальні. Хулія і Крістіна сидять біля круглого столика з телефоном).
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Приходьте, коли захочете... висповідатися по-справжньому. Але спитайте у своєї совісті.
ХУАН ЛУЇС (холодно): Я так і зроблю. Добраніч, падре.
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Я за вас молитимусь.
ХУАН ЛУЇС: Дякую. (Виходить праворуч, за ним дон Хорхе. Падре Ансельмо також виходить. У тому куті западає темрява. У вітальні, залитій штучним світлом, Хулія закурює цигарку).
КРІСТІНА: Не кури стільки, жінко.
ХУЛІЯ: [Тепер я курю менше]. Просто я нервую.
КРІСТІНА: Повечеряємо? Нині запрошую я.
ХУЛІЯ: Як тільки вернеться Хуан Луїс, я в нього про дещо запитаю.
КРІСТІНА: Про що саме?
ХУЛІЯ: [Мені це спало на думку нині і] я хочу запитати в нього перед тим, як забуду. Чому я дещо забуваю, Тіно...
КРІСТІНА: Це ментальний блок, спричинений бажанням не думати про це.
ХУЛІЯ: [Можливо.] А також бажанням — яке так часто мене охоплює! — не думати... ні про що. Але про це я в нього запитаю, коли він з’явиться.