ХУАН ЛУЇС: Ні, дякую. Я сам доглядатиму за пані.
ПЕПІТА: Добраніч. (Перетинає сцену і виходить у ліву кулісу. Хуан Луїс стає навпроти Крістіни. Вона піднімає руку).
КРІСТІНА: Нічого більше не кажи. Ти з Хулією не розлучишся, поки зможеш цього уникнути. Пан депутат і колишній міністр не зруйнує видимість свого родинного вогнища.
ХУАН ЛУЇС: Можна було сподіватися, що ти це скажеш по-своєму. А я тобі поясню по-своєму. Ми є недосконалі і наші союзи також. Та є випробування, які ми мусимо проходити із обопільним милосердям. Допоки у шлюбі один з двох кохає, надія є. А я люблю Хулію.
КРІСТІНА: Мабуть, але без милосердя. Прощавай. (Перетинає сцену і спиняється, почувши голос Хуана Луїса).
ХУАН ЛУЇС (із раптовим спалахом ненависті в очах): Крістіно, ти прийшла, аби нас роз’єднати. Я не можу сказати тобі, щоб ти не приходила в наш дім, поки Хулія тебе запрошує, але мені б хотілося бачити тебе тут якомога менше.
КРІСТІНА: Коли я прийшла, ви вже були роз’єднані. (Виходить у ліву кулісу. Хуан Луїс дивиться, як вона йде геть; потім, оминаючи постать дона Хорхе дивиться довкола. Підходить до фігури Ісуса Христа і дивиться на неї з відразою; потім схиляє голову і виходить у праву кулісу. Довга пауза, під час якої світло змінюється й атмосфера вітальні робиться дивною. Зеленкувате сяйво розливається по гобелену вглибині, який не піднімається. Дон Хорхе встає і поволі йде у напрямку правої куліси. У холодному сяйві в дверях знову з’являється Хуан Луїс. Дон Хорхе спиняється. Хуан Луїс спросоння, волосся у нього зараз скуйовджене, він взутий у пантофлі і вбраний в елегантний домашній халат. Дон Хорхе простягає руку і Хуан Луїс бере її. Дон Хорхе веде його у центр кімнати і там лишає, а сам, схрестивши руки, непорушно стає лицем до гобелена. Хуан Луїс, схоже, піднісся духом. Він підводить голову і дивиться довкіл. Два потужні промені холодного світла проникають через обоє дверей. У правих з’являється Скрипаль — у пальті, капелюсі і чорних рукавичках. На шиї у нього лискуче біле шовкове кашне. В такому ж убранні в ліві двері входить Віолончеліст. Обидва музиканти роблять кілька кроків вперед і спиняються. Заскочений, Хуан Луїс дивиться на них).
ХУАН ЛУЇС: Моя дружина хвора.
СКРИПАЛЬ: Завтра з нею буде все гаразд. (Музиканти починають знімати рукавички. Потім, скинувши капелюхи, кладуть у них рукавички і простягають Хуанові Луїсу. Оторопілий, він бере їх і кладе на крісло).
ХУАН ЛУЇС: Прийом не цього вечора.
[СКРИПАЛЬ (знімає пальто): Ні.
ХУАН ЛУЇС: Ви можете йти.]
ВІОЛОНЧЕЛІСТ (знімаючи пальто): Ви раз по раз нас кличете. (Обидва музиканти і далі у фраках).
ХУАН ЛУЇС (бере їхні пальта і кашне): Я?
СКРИПАЛЬ: Ти. (Сідає на диван. Хуан Луїс кладе одяг на капелюхи).
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ми гратимемо для вас.
ХУАН ЛУЇС: Що це за фарс? Ви не музиканти.
[СКРИПАЛЬ: Не пам’ятаєш інструментів?
ХУАН ЛУЇС: Ти... вивчав медицину.
ДОН ХОРХЕ: Пригадуєте покинутий альт?
ХУАН ЛУЇС (обертається, щоб подивитися на нього): Ви були... його батьком.]
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: А я?
ХУАН ЛУЇС: Тебе я не пам’ятаю.
СКРИПАЛЬ: Це зрозуміло. (До свого товариша). Він тебе бачив лише на фотографії.
[ХУАН ЛУЇС (до Віолончеліста): Тебе?
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Так]. (Хуан Луїс підходить ближче і вдивляється в його обличчя).
ХУАН ЛУЇС: Хто ти?
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Чому ви мені тикаєте? [Ви зі мною ніколи не говорили].
ДОН ХОРХЕ: Як слугам, офіціантам, [водопровіднику], консьєржу... Він почувається вищим. [Патерналістом].
СКРИПАЛЬ: Цілим батьком нації.
ДОН ХОРХЕ: А цей чоловік стояв настільки нижче нього...
ХУАН ЛУЇС: Нижче?
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Еладіо Ґонсалес, до ваших послуг. Тепер я граю на віолончелі. (Йде до канапи і сідає).
ХУАН ЛУЇС (легенько вказує углиб): Ви не підніметеся в еркер?
СКРИПАЛЬ: Який еркер?
ХУАН ЛУЇС (відходить на кілька кроків ліворуч): Той... що позаду гобелена. (Обидва гості переглядаються і заходяться довгим тихим сміхом. Дон Хорхе також нишком сміється).
ДОН ХОРХЕ: За гобеленом немає жодного еркера. (Музиканти роблять заперечливий жест, дуже потішені).
ХУАН ЛУЇС (перелякано): Інструменти там!
ДОН ХОРХЕ: Ви знаєте, що за гобеленом — стіна.