ХУАН ЛУЇС (до музикантів): Ви грали в еркері... і тепер я пригадую, що його нема.
ДОН ХОРХЕ: А Еладіо Ґонсалеса пригадуєте? (Хуан Луїс дивиться на Віолончеліста, заперечно хитає головою і гепається у лівий фотель). Ясно. Навряд чи ви пам’ятаєте ім’я, яке належало простому злочинцю.
ХУАН ЛУЇС (випростовується): Як ви сказали?
ДОН ХОРХЕ: Змовнику... [Переможеному,] який вертається із закордону з найгіршими намірами.
ХУАН ЛУЇС (до Віолончеліста): Ти? Ти не схожий.
СКРИПАЛЬ: Фотографії були погані.
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ви проголосували за мою страту на раді міністрів. [Коли ви це зробили, мене саме били. Та мені вже не болить].
ХУАН ЛУЇС (розлючено): Чого ти від мене хочеш?
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Нічого. Мене вже вбили.
ХУАН ЛУЇС: Ти сам напросився. [Ти приїхав, аби вчинити...
ДОН ХОРХЕ: Які злочини?
ХУАН ЛУЇС:] Ти хотів спровокувати хаос!
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Що за слова. Лише зміну режиму.
ХУАН ЛУЇС: І для цього ти збирався влаштовувати саботажі, теракти... [в моєму домі ти зайвий.]
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: В моїй програмі ніколи не було терактів.
ХУАН ЛУЇС: Програми брешуть.
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Я їх вчинив?
ХУАН ЛУЇС: Ні, але...
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: А не вчинивши їх, чи заслуговував я страти, за яку ти проголосував?
[ХУАН ЛУЇС: За неї проголосували майже всі.
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Я знаю. Я заслуговував на смерть?]
ХУАН ЛУЇС (похмуро): Тебе судили. І на суді на світ божий вийшли всі злочини нашої війни. Чи заслуговували смерті ті мученики, яких ти тоді катував і вбив? (Два музиканти сміються. Дон Хорхе усміхається. Хуан Луїс, збуджений, підводиться). Ви смієте сміятися з тієї крові? (Сміх зненацька уривається. Гості перезираються).
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Пролита кров заплямувала всіх нас. [І тоді, і згодом]. Ми не сміємося з жодної крові.
ДОН ХОРХЕ: Вони сміються з вас, [сеньйоре Паласіосе].
ХУАН ЛУЇС: З мене?
СКРИПАЛЬ (із сумною усмішкою): Щодня [нам] казали [ти та інші], що треба залишити позаду ту війну. Ви вбили Еладіо Ґонсалеса за сфабриковані і не доведені злочини тієї війни. Про що ми можемо домовитися?
ДОН ХОРХЕ: Заледве закінчилася трагедія, найбільші злочини, учинені супроти переможених, були пробачені одним цікавим декретом.
СКРИПАЛЬ: А через тридцять років, коли [за законом] відповідальність за всі реальні чи сфабриковані злочини за давністю втрачає силу, ви вбиваєте Еладіо Ґонсалеса.
[ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Роками подвійні стандарти.
СКРИПАЛЬ:] Згадувати й забувати треба так, як вигідно вам?
ХУАН ЛУЇС (підходить до просценіуму): Від тої страти минуло стільки років... То були інші часи. І я був дитиною в часи нашої війни!
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ми прийшли не для того, аби про неї згадати. Це ви нам про неї нагадали.
СКРИПАЛЬ: Ми, як і ти, думаємо, що її треба лишити позаду.
ДОН ХОРХЕ: Але не сподівайтесь, що подальші роки також забудуться.
СКРИПАЛЬ (встає): Ті роки треба судити. І тих, хто тоді вийшов у люди[8].
ДОН ХОРХЕ: Як ви.
ХУАН ЛУЇС (підходить до круглого столика): І ви мої судді?
СКРИПАЛЬ: Ніхто тебе не судить, крім тебе самого.
ВІОЛОНЧЕЛІСТ (встає): Ми — лише трохи вітру і музики. (Хуан Луїс гепається на один зі стільців біля круглого столика. Пауза).
ХУАН ЛУЇС: Я припускався помилок. [Усі ми помиляємось.] Але я створив багатство, добробут...
СКРИПАЛЬ: Ти про гроші, які вивіз за кордон?
ХУАН ЛУЇС: Я вірю в демократію і сприятиму її порятунку!
СКРИПАЛЬ (робить до нього крок): Отже, ти повідомиш поліцію? (Хуан Луїс здригається). Твій друг і справді є терористом. Він не такий, як Еладіо Ґонсалес, якого ти прирік. (Оповита ніжним сяйвом з правої куліси виходить ХУЛІЯ і поволі підходить до них).
ДОН ХОРХЕ (також підходить до Хуана Луїса): Небезпека щодня зростає.
ВІОЛОНЧЕЛІСТ (підходить до Хуана Луїса): Щогодини.
ХУАН ЛУЇС (ховає обличчя в долонях): Я не можу.
ХУЛІЯ (вона вже у нього за спиною): Скажи мені все... (Не обертаючись, він відкриває своє перекошене обличчя).
ХУАН ЛУЇС: Я не можу!
ХУЛІЯ: Прощай... (Віддаляється і виходить у ліву кулісу).
СКРИПАЛЬ (упівголоса): Він каже, що любить її.
ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Бо ніколи її не мав. Хуан Луїс почувається охопленим страшною підозрою).
СКРИПАЛЬ: Продовжимо концерт?
8
Рікардо Доменеч стверджує, що «Подвійна історія» і «Судді» разом зі «Створенням» утворюють «триптих того, що являє собою політична боротьба в ХХ ст. з її крайніми ситуаціями жорстокості й насильства» (op.cit., с. 302). Йдеться про «драми, які безпосередньо утворюють політичний театр», в яких ми бачимо «старих катів і нових жертв». (Іbíd.) Слідчі зі «Слухового вікна» (1967 р.) стверджують, що в майбутньому люди зуміють бути «солідарними не лише з тими, хто живий, але й з усім минулим». У Буеро завжди звучали голоси жертв, голоси, які змушували мовчати в роки франкістської «політики боротьби до переможного кінця» і під час переходу до демократії з його умисною втратою пам’яті. Слідчі зі «Слухового вікна», говорячи про жертв, чиї голоси вони воскрешають, звертаються до нас: «Це ти, і ти, і ти. (...) Я — це ти, а ти — це я. Усі ми прожили і проживемо всі життя». Буеро рятує від забуття, іншими словами, повертає добре ім’я жертвам минулого, аби ми через них ототожнили себе із нинішніми жертвами. Доменеч стверджує, що Буеро привів на сцену світ, який пізнав страшні біди: «Війни, концентраційні табори і табори смерті, в’язниці, тортури, тероризм» (op.cit., с. 317). І цитує слова Вільмі, який сказав, що «ми мусимо спробувати поліпшити світ не лише нашою наукою, але й нашим каяттям». «Бо, — каже Доменеч, — є жертви» (op.cit., с. 318). Жертви, як-от Анібаль і Люсила Марті, Томас і Асель у «Створенні» і Ферім Сорія, Еладіо Кортес і Хулія Паласіос.