ХУАН ЛУЇС: Так.
ДОН ХОРХЕ: Це жахливо. Зайдіть, як тільки зможете, в компанію Інделекса. Нині підписують наказ про призначення вас на посаду радника.
ХУАН ЛУЇС: Я дуже вдячний. (Дон Хорхе відходить назад і, піднявшись на приступку, спирається на лівий одвірок вітальні. Дуже слабке і м’яке сяйво розріджує морок кімнати: заледве можна розрізнити, що гобелен піднято, а два музиканти сидять на своїх місцях. У сутіні видніються розпливчасті непорушні постаті. Справа на передньому плані з’являється Крістіна і простягає йому руку).
КРІСТІНА: Мені від усієї душі жаль.
ХУАН ЛУЇС (похмурий, відводячи погляд, мляво подає їй руку): Це ти її вбила.
КРІСТІНА (з сумним спокоєм заперечно хитає головою): Ні. Її убив ти... (Піднімається на приступку, і її огортає темрява).
ДОН ХОРХЕ: Вона може прийти на ваше свято.
ХУАН ЛУЇС (дивиться на нього): Моє свято?
ДОН ХОРХЕ: Ви випили своє заспокійливе, але з обачністю, бо батьківщина вас потребуватиме. Звільнили нині покоївку, і вона пішла геть, плюючись своїм презирством. Тепер ви сам. Вас чекає свято. (Позаду Хуана Луїса вітальня раптом освітлюється дивним фантазійним світлом. На передньому плані западає темрява. З інструментами напоготові двоє музикантів чекають на своїх місцях. Альт виблискує на третьому стільці. Інші персонажі, завмерши, утворюють картину з музею воскових фігур. Перед столом із меблевого гарнітура, зі склянками в руках, Крістіна і падре Ансельмо скам’яніли у позах жвавої бесіди. В центрі Генерал тримає свою склянку дуже близько до уст. Тримаючи тацю з напоями і в своїй формі покоївки, Пепіта завмерла під час свого ходу на передній план. Китайська тінь Хуана Луїса обертається, піднімається на приступку і заходить у світло вітальні. Дивлячись на всіх, Хуан Луїс знімає рукавичку з другої руки, кладе рукавички в кишеню, знімає пальто і кладе його на один зі стільців при маленькому круглому столику. Тим часом Пепіта знову починає рухатися, підходить до нього і пропонує йому напої).
ХУАН ЛУЇС (відштовхує тацю): Тебе звільнено.
ПЕПІТА (з іронією): Навіть не думайте. Я вертатимусь іншими ночами. (Покоївка відходить до лівих дверей і, не розтулюючи уст, наспівує перші звуки «Маршу» з тріо. Хуан Луїс дивиться на неї з огидою. Більше не звертаючи на нього уваги, покоївка зі своєю тацею мовчки виходить у двері. Генерал починає пити; падре Ансельмо і Крістіна оживають і дискутують. Хуан Луїс обертається до них).
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Шлюб є нерозривний.
КРІСТІНА: Ви його уневажнюєте або розлучаєте пари.
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Через дуже поважні причини!
КРІСТІНА: І дуже дорогі, як мені казали.
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Ви волієте образити, ніж зрозуміти.
КРІСТІНА: Я лише наводжу факти.
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Які не суперечать тому — навіть якщо ви в цьому сумніваєтеся, — що це священний зв’язок.
КРІСТІНА: Навіть якщо він може призвести до смерті.
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (понижує голос): Ви маєте на увазі... самогубство? То не було самогубство, лише недогляд.
ГЕНЕРАЛ (усміхається): Вона це про мене. (Хуан Луїс дивиться на нього. Військовий спокійно робить ще один ковток).
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Чому б вам не прийти до мене нині ввечері? Я міг би роз’яснити вам багато сумнівів..., з часом.
КРІСТІНА: Можливо, нам всім лишилось небагато часу. (Дивиться на свій годинник). Перепрошую. Я мушу йти.
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: І я. Вже пізно. (Обидвоє ставлять свої склянки на стіл).
ХУАН ЛУЇС (підходить до них): Не йдіть ще... Вечір тільки починається...
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Бувайте, сину мій. (Перетинає сцену уліво).
ХУАН ЛУЇС (до трьох): Хулія зараз прийде.
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (обертається): Ні, Хуане Луїсе. Вона не може прийти. Вітання зі щасливою річницею. (Мугикаючи зі стуленими устами перші ноти «Маршу», він знову починає йти).
ГЕНЕРАЛ (ворожим тоном): Прощавайте, падре. (Священник на мить спиняється, не дивлячись на нього. Потім мовчки виходить у ліву кулісу. Крістіна робить кілька кроків).
ХУАН ЛУЇС: Залишся, Крістіно. Не хочеш послухати «Тріо»?
КРІСТІНА: Його вже зіграли. (Проходить далі).
ХУАН ЛУЇС: Ти йдеш, не побачившись із Хулією? (Вона зупиняється і дивиться на нього).