КРІСТІНА (встає): З тобою, бо я мушу йти.
ХУЛІЯ: Не йди ще! (Плескає по дивану, аби вона сіла).
ХУАН ЛУЇС (підходить): [Звісно! Куди ти поспішаєш? Скажи,] як наша хвора?
КРІСТІНА (підходячи до дивана): Дає собі раду. (Сідає).
ХУАН ЛУЇС: І тільки? (Сідає біля неї). Терпіння.
ХУЛІЯ: Ти пообідав у конгресі?
ХУАН ЛУЇС: Так. Але нині субота, і вечір — для тебе. Підемо до кав’ярні, а потім у кіно. (Звертаючись до Крістіни). [Подивитись той фільм, який ти нам порадила]. (Стукає себе по грудях). У мене вже є квитки.
КРІСТІНА (Усміхається): Це називається оперативність.
ХУАН ЛУЇС: І любов. [І те, і те].
ХУЛІЯ: Мені здається, ти блідий.
ХУАН ЛУЇС: [То був дуже клопітний ранок. І] я погано спав цієї ночі. Мені снився страшний кошмар... який я геть-чисто забув.
КРІСТІНА: Що ви, отці батьківщини, думаєте про неминучий теракт?
[ХУАН ЛУЇС: Теракт?
КРІСТІНА: Усі про це говорять.
ХУАН ЛУЇС: Це лише домисли...] Не думаю, що треба боятись. Контроль є невсипущим.
КРІСТІНА: Не такий вже він невсипущий. Ти сам ходиш без охорони.
ХУАН ЛУЇС: Я вже не є міністром, Крістіно! Простих послів...
КРІСТІНА: Депутатів[2]?
ХУАН ЛУЇС (ледь роздосадуваний): Перепрошую. Аби захистити простих депутатів, поліції би не вистачило. (Пильно дивиться на неї). Послухай: ти ж не натякаєш, що це може бути замах на мене...
КРІСТІНА: Звісно, що ні. Але ти був міністром в уряді знаменитого мерця.
ХУЛІЯ: Та облиште вже це! (Бере ще одну цигарку і закурює).
ХУАН ЛУЇС: Вибач, Хуліє. Ми тебе непокоїмо, а воно того не варте. (Вона встає і проходжується. Він замовкає і з сумнівом на неї дивиться). Нічого не станеться. [Заходи безпеки надзвичайні і] демократія зміцнюється. (Зі сміхом каже Крістіні). І в цьому ми з тобою можемо бути разом!
КРІСТІНА: Авжеж. Навіть ходять чутки, що ти думаєш вступити до соціалістичної партії. (Хулія спиняється і дивиться на них).
ХУАН ЛУЇС: Яка нісенітниця!
КРІСТІНА: Твій останній виступ у парламенті був майже ідеологічною заявою.
ХУАН ЛУЇС: Від імені найпрогресивнішого крила моєї партії. Соціалісти? Можна й так нас називати. По суті, я завжди ним був. Католиком, лібералом і соціалістом. Усе моє життя[3]!
КРІСТІНА: І тоді, коли був міністром?
ХУАН ЛУЇС (за якусь мить): Коли ми остаточно лишимо позаду підозри минулого? Тоді я був лібералом, саме мені треба дякувати за важливі лібералізації, які знаменитий мрець, як ти кажеш, знехотя схвалив. (Дивиться холодно). І я досі настільки ліберальний, що... не противився тому, аби ти піклувалася про мою дружину замість нашого лікаря.
КРІСТІНА: Відчуваю, що як лікарка я тобі не до вподоби. Але до мене звернулася Хулія.
ХУАН ЛУЇС: І я [наполягаю на цьому] це поважаю.
ХУЛІЯ (сухо): Змінімо тему розмови.
ХУАН ЛУЇС: І місце! (Знову усміхається і встає). Підемо до кав’ярні? (Звертається до Крістіни). Знаєш, це наша давня студентська кав’ярня. Хулії забагнулося знову до неї вчащати [і я ходжу з нею, коли можу. Їй вона подобається,] бо зараз там дуже спокійно. [Вона занепадає,] і туди майже ніхто не ходить. Думаю, навіть поліція... [Тодішня радість, той шарварок, для неї вже минули.
КРІСТІНА: Все минає.
ХУАН ЛУЇС: Еге ж]. (Звертаючись до Хулії). Підемо, щойно ти скажеш. (До обидвох). Бо гадаю, консультацію завершено...
КРІСТІНА: Звісно. (Підводиться). [Я йду геть].
ХУЛІЯ: [Ні. Залишся, бо] консультація ще не закінчилась. (Звертаючись до Хуана Луїса). Я приєднаюсь до тебе згодом.
ХУАН ЛУЇС (нахмурившись): Як забажаєш. Прощавай, Крістіно. Подбай про неї. (Подає їй руку. Потім підходить до дружини і робить легенький натяк на те, що хоче її поцілувати. Вона також легенько відхиляє голову).
ХУЛІЯ: До побачення. (Хуан Луїс спускається сходинками вітальні і сідає на диван у кав’ярні. Там він занурюється в читання газети, яка лежала на столі, і час від часу попиває з чашки. З’являється м’яке світло, яке залишає його видимим).
КРІСТІНА: Ти не схотіла, аби він тебе поцілував.
ХУЛІЯ (підходить і сідає біля телефона): Що це дасть?
[КРІСТІНА (підходить): Шкода, що ти така, бо він тебе любить. Тебе не зворушує його почуття?
ХУЛІЯ: У перші роки, може, й зворушувало. Зараз — ні. Вже ні, Тіно! Вже неможливо зворушитись.]
2
Часто Буеро показує певну позицію Хуана Луїса через мову, якою той послуговується. Говорячи про членів конгресу, Хуан Луїс говорить про «послів» замість «депутатів» — наче він і далі живе в епоху Франко (с. 38). Говорячи про самого себе, він описує себе як «сина полковника Паласіоса, особиста Військова медаль, член військового штабу Його Превосходительства», послуговуючись мовою, якою на початку 70-х уже не говорять (с. 23). Його анахронічна мова контрастує із сучаснішою мовою Крістіни, яка говорить не про «Його Превосходительство», а про «знаменитого мерця». А Хуан Луїс скаже скрипалю, що той і віолончеліст є не суддями, а «червоними, які жадають помсти» (с. 139). Так колишній міністр «і далі підносить, наче дрюк, привид двох Іспаній», як стверджує скрипаль. Ibid.
3
Буеро не розшифровує, до якої партії належить Хуан Луїс. Він є депутатом-центристом, ймовірно, членом Союзу демократичного центру (СДЦ), який переміг на перших демократичних виборах у 1977 році. На цих виборах, на яких проголосувати 77,75% виборців, СДЦ отримав 26,95% голосів, а Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП) 22,76%; тоді як Іспанська комуністична партія (ІКП) здобула лише 7,3% голосів виборців, за нею йшов Народний альянс (НА), права партія, з 6,48%. Тобто іспанці підтримали поміркованість: поміркованість правих, представлену СДЦ, і лівих, представлену соціалістами ІСРП. Див. також Раймонд Карр «Іспанія: відновлення демократії, 1875-1980», «Арієль», Барселона, 2001, с. 237. На церемонії відкриття нового парламенту король сказав, що було закладено «підвалини міцної будівлі для співжиття у свободі», де «буде місце для кожного політичного вибору». Цитується в Серхіо Вілар «Дивовижне десятиріччя (1976-1986)», «Планета», Барселона, с. 28. Проте треба було ще вирішити соціально-економічні проблеми, які стануть «розчаруванням», що потроху зменшить привабливість демократії для найманих працівників. Попри свої досягнення — включно з новою Конституцією 1978 року — СДЦ був коаліцією, сформованою, щоб перемогти на виборах, він не мав ані програми, ані чіткої ідеології, передусім його характеризувала амбіція його членів. До нього входили щирі ліберали і демократи, але також «блакитні», які сформувалися в Національному русі і офіційних синдикатах франкізму, і давні переконані франкісти, як-от Хуан Луїс. Девід Гілмор цитує філософа Хосе Луїса Арангурена, який описав СДЦ як східний базар, на якому можна знайти все, чого душа запрагне. (“The Transformation of Spain”, “Quartet Books”, Лондон, 1985, с. 180). Гілмор передусім розповідає про велику кількість франкістів, які в сумбурній виборчій кампанії 1977 р. прикинулися демократами, і стверджує, що 24 з обраних депутатів займали ту саму позицію, що й під час режиму Франко. З іншого боку, лівиця приховувала свою підтримку (якщо вона була) марксизму чи республіканства, виставляючи напоказ свою поміркованість. Гілмор цитує одного каталонського політика, який 2 травня 1977 р. у «Ґардіан» сказав, що найважливішим було усвідомити те, що правиця прикидалася лівицею, а лівиця — правицею. (Ibid, с. 182).