Кленін розчинив дверцята й по-батьківському поклав руку незнайомому на плече. Ту ж мить він збагнув, що водій мертвий. Куля пройшла йому крізь обидві скроні. Аж тепер Кленін помітив, що дверцята з правого боку прочинені. Крові в машині набігло небагато, і темно-сірий плащ на небіжчикові майже не забруднився. З кишені плаща виглядав ріжечок жовтого гаманця. Видобувши його, Кленін легко довідався, що вбитий — Ульріх Шмід, лейтенант поліції міста Берна.
Кленін не знав достоту, що робити. Йому, сільському поліцейському, ще не траплявся такий кривавий злочин. Він забігав по узбіччю туди й назад. Одначе, коли зійшло сонце і його проміння, пробившись крізь туман, осяяло вбитого, Кленінові зробилося моторошно. Він повернувся до машини, підняв сірий фетровий капелюх, що лежав біля ніг небіжчика, і насунув йому на голову так, аби не бачити ран на скронях. Тепер йому трохи полегшало.
Поліцейський витер собі з чола піт і подався на той бік дороги, звідки виднівся Тван. Нарешті він надумав, що робити. Відсунувши мертвого вбік, на сусіднє з водієвим місце, він обережно посадовив мертве тіло й прив’язав його шкіряним ремінцем, якого знайшов у машині, а сам сів за кермо.
Двигун ніяк не заводився, та дорога до Твана йшла стрімко вниз, і Кленінові пощастило допровадити автомашину до «Ведмедів». Там він заправив її бензином, і нікому навіть не спало на думку, що його огрядний нерухомий пасажир — мертвяк. А сам Кленін і словом не прохопився, бо не любив галасу.
Коли він їхав уздовж озера до Біля, туман знову погустішав і сонячне проміння вже не пробивалося крізь нього. Ранок був такий похмурий, наче наставав день страшного суду. Кленін попав у довгу валку автомобілів, вони чомусь ішли один за одним іще повільніше, ніж того вимагав туман, — жалобний провід, мимохіть сяйнула думка поліцейському. Мертвий сидів поруч незрушно і тільки часом, коли дорога ставала нерівна, кивав головою, як старий мудрий китаєць, тож Кленін дедалі менше наважувався переганяти інші машини. До Біля він приїхав уже вдень.
Поки в Білі з’ясовували обставини цієї сумної події, у Берні справу передали комісарові Берлаху, що був також небіжчиків начальник. Берлах довго жив за кордоном і уславився як криміналіст у Константинополі, а згодом у Німеччині. Він очолював карну поліцію у Франкфурті-на-Майні, та тридцять третього року повернувся до свого рідного міста.
Повернувся Берлах на батьківщину не так з любові до Берна — він часом називав це місто своєю золотою могилою, — як через ляпас, що його Берлах одважив одному високому чиновникові нового німецького уряду. Тоді у Франкфурті багато говорилося про цей образливий вчинок, а в Берні його трактували в залежності від стану європейської політики: спершу — як вчинок обурливий, тоді — як гідний осуду, але все ж таки зрозумілий, і нарешті — як єдино можливу для швейцарця поведінку. Проте це вже було сорок п’ятого року.
Перейнявши на себе Шмідову справу, Берлах насамперед звелів перші дні тримати злочин у таємниці, — і йому довелося використати всю свою владу, щоб домогтися цього. «Ми занадто мало знаємо, — сказав він, — а газети — найбільший непотріб з усього, що тільки винайдено за останні два тисячоліття».
Берлах, видно, покладав багато надій на таємне розслідування справи, зате його шеф, доктор Люціус Лютц, що водночас викладав криміналістику в університеті, був думки протилежної. Цей службовець, на бернський рід якого цілюще вплинув багатий базельський дядечко, саме повернувся до Берна з відвідин нью-йоркської та чикагської поліції, і його вразив «доісторичний рівень боротьби із злочинністю в столиці Швейцарської конфедерації», як він щиро зізнався начальникові поліції Фрайбергерові, коли вони якось разом поверталися додому трамваєм.
Того ж таки ранку, після ще однієї розмови по телефону з Білем, Берлах подався на Бантігерштрасе до Шенлерів, де мешкав Шмід. Берлах пішки спустився через старе місто і перейшов Нідекський міст — він завжди ходив пішки, бо, мовляв, Берн не такий великий, щоб їздити по ньому «трамваями або чимось іншим».
Він трохи втомився, підіймаючись сходами Гаспеля, — адже йому було за шістдесят і в такі хвилини вік давався взнаки; та невдовзі він уже стояв, перед домом Шенлерів і дзвонив.
Двері відчинила сама пані Шенлер, маленька, огрядна, досить пристойна дама; вона відразу впустила Берлаха, бо знала його в лице.
— Шмідові довелося вночі терміново виїхати в службових справах, — сказав Берлах, — і він просив дещо йому надіслати. Будьте ласкаві, пані Шенлер, проведіть мене до його кімнати.