— Це добре, — сказав Лютц, кахикнувши.
На стіні цокав годинник.
Берлах обережно поклав ліву руку собі на живіт, а правою загасив сигару об попільничку, яку подав йому Лютц. Останнім часом, сказав Берлах, здоров’я в нього погіршало, принаймні лікар дуже занепокоєний. Щось негаразд зі шлунком, часто йому болить, тож він просить доктора Лютца дати йому помічника, який міг би виконувати в Шмідовій справі основну роботу, а Берлах провадив би слідство більше за письмовим столом.
Лютц погодився.
— Кого ви хотіли б узяти собі в помічники? — спитав він.
— Тшанца. Правда, він іще відпочиває в Бернських Альпах, та його можна відкликати.
— Я задоволений з нього, — повідомив Лютц. — Тшанц — це людина, що завжди прагне дотримуватися найсучасніших методів криміналістики.
Він повернувся спиною до Берлаха і задививсь у вікно, що виходило на подвір’я сирітського будинку — там повно було дітей. Нараз Лютца пойняло нестерпне бажання подискутувати з Берлахом про значення сучасної наукової криміналістики. Та коли він обернувся, Берлах уже пішов.
Було вже близько п’ятої години, та Берлах поклав собі ще сьогодні поїхати до Твана, на місце злочину. За шофера він узяв Блаттера, опасистого поліцейського, якого любив за мовчазність. У Твані їх зустрів Кленін, вигляд він мав якийсь затятий, мабуть, боявся догани. Однак комісар приязно потис йому руку і сказав, що радий познайомитися з людиною, здатною самостійно думати. Від тих слів Кленін запишався, хоч до пуття не збагнув, що саме має на думці старий. Він повів Берлаха вгору дорогою на Тессенберг, до місця злочину. Блаттер дибав за ними, лихий, що доводиться йти пішки.
Берлаха здивувала назва Ламбуан.
— По-німецькому — Ламлінген, — пояснив Кленін.
— О, це вже звучить краще.
Вони прийшли на місце злочину. Праворуч дороги, що вела до Твана, здіймалася скеля.
— Де стояла машина, Кленін?
— Тут, — поліцейський показав на дорогу, — мало не посередині. — А що Берлах майже не глянув у той бік, він додав: — Либонь, краще мені було б лишити машину з убитим тут.
— Чого? — спитав Берлах, дивлячись на скелі Юри. — Мертвих треба якнайшвидше забирати, їм нема чого бути серед нас. Ви добре зробили, що відвезли Шміда до Біля.
Берлах став на узбіччі й глянув на Тван, що лежав унизу. Між ними й старовинним містечком простяглися тільки виноградники. Сонце вже сіло. Дорога звивалася змією поміж будинками, а на залізничній станції стояв довгий товарний поїзд.
— Невже там унизу нічого не чули, Кленін? — спитав старий. — Містечко зовсім близько, там мали чути кожний постріл.
— Люди тільки чули, що цілісіньку ніч гурчав мотор, та ніхто в цьому не добачив нічого лихого.
— Звісно, що ж тут лихого.
Він знову глянув на схили з виноградниками.
— Кленін, яке вино в цьому році?
— Добре. Ми можемо його потім покуштувати.
— Авжеж, я залюбки випив би склянку молодого вина, — погодився Берлах.
Він наступив правою ногою на щось тверде. Нахилився й підняв малесеньку металеву грудочку, видовжену й плескату з одного краю. Кленін і Блаттер цікаво втупилися в неї.
— Револьверна куля, — сказав Блаттер.
— Як це вам так щастить, пане комісар? — здивувався Кленін.
— Звичайнісінька випадковість, — озвався Берлах, і вони пішли вниз до Твана.
Молоде тванське вино не пішло на добре Берлахові, бо наступного ранку він жалівся, що його геть усю ніч нудило.
Лютц, який зустрівся комісарові на сходах, дуже занепокоївся і порадив звернутися до лікаря.
— Гаразд, гаразд, — пробурмотів Берлах, подумавши, що лікарів він полюбляє ще менше, ніж сучасну наукову криміналістику.
У кабінеті Берлахові трохи полегшало. Він сів до письмового столу, відімкнув шухляду й дістав із неї теку вбитого.
Берлах усе ще сидів, заглибившись у папери, коли о десятій з’явився Тшанц, що вночі повернувся з відпустки.
Комісар здригнувся, бо першої миті йому здалося, немов до кімнати ввійшов убитий Шмід. На Тшанцові був такий самий плащ, як і на Шміді, й майже такий самий фетровий капелюх. Тільки обличчя було інше — повне, доброзичливе.
— Добре, Тшанц, що ви вже приїхали, — сказав Берлах. — Нам із вами доручено справу про вбивство Шміда. Вестимете її переважно ви, я недужий.
— Та я вже знаю.
Тшанц сів, присунув стільця до Берлахового столу і поклав на нього ліву руку. На столі лежала розгорнена Шмідова тека.
Берлах відкинувся на спинку крісла.
— Вам я можу це сказати, — почав він. — Між Константинополем і Берном я бачив тисячі поліцейських, добрих і поганих. Багато з них були не кращі за ту жалюгідну потолоч, котрою ми наповнюємо наші в’язниці, просто вона випадково опинилася по той бік закону. Але Шміда я нікому не дам скривдити — він був винятково здібний і мав усі підстави взяти гору над нами. Цей розумний чоловік знав, чого хотів, умів мовчати про те, що знав, і говорив тільки тоді, як було потрібно. Ми повинні брати з нього приклад, Тшанц, він був кращий за нас.