Тшанц, який дивився у вікно, повільно повернув голову до Берлаха і сказав:
— Можливо.
Берлах помітив, що не переконав його.
— Ми небагато знаємо про Шмідову смерть, — вів комісар далі, — і маємо тільки ось це — кулю.
І він поклав на стіл кулю, знайдену на тванській дорозі.
Тшанц узяв її і пильно оглянув.
— Це куля з армійського револьвера, — завважив він і поклав її на місце.
Берлах закрив теку на столі.
— Насамперед, — мовив він, — нам невідомо, що Шмід робив у Твані чи в Ламлінгені. На Більському озері він був не в службових справах, а то я знав би про це. Нам не відомий жодний мотив, що хоч якось пояснив би його подорож туди.
Тшанц сидів, поклавши ногу на ногу, й не дуже уважно слухав Берлаха. Раптом він сказав:
— Ми тільки знаємо, як убито Шміда.
З подиву комісар навіть не відразу спитав:
— Звідки ви це знаєте?
— У Шмідовій машині кермо зліва, і кулю ви знайшли на лівому узбіччі, якщо дивитися з машини; тоді в Твані чули, як усю ніч працював двигун. Убивця спинив Шміда, коли той їхав із Ламбуана вниз до Твана. Шмід, мабуть, знав убивцю, а то не спинився б. Він відчинив праві дверцята впустити знайомого і знову посунувся на своє місце до керма. Тієї миті його й застрелено. Звісно, Шмід і гадки не мав про наміри того чоловіка.
Берлах подумав.
— Тепер я закурю. — І, запалюючи сигару, старий сказав: — Ви маєте слушність, Тшанц. Певне, саме так Шмід зустрівся із своїм убивцею, дуже ймовірно. Але це ще не пояснює, що робив Шмід на дорозі з Твана до Ламлінгена.
Тшанц зауважив, що під плащем Шмід мав вечірнє вбрання.
— Цього я не знав, — мовив Берлах.
— Хіба ви не бачили небіжчика?
— Ні, я не люблю небіжчиків.
— Але це було занотовано і в протоколі.
— Протоколи я люблю ще менше.
Тшанц замовк.
— Це тільки заплутує справу, — визнав Берлах. — Що мав робити у Тванській ущелині Шмід, зодягнений у вечірнє вбрання?
— Ні, це все-таки спрощує нам пошуки, — відказав Тшанц. — Поблизу Ламбуана не так уже багато людей, що влаштовують вечори, куди гості приїздять у фраках.
Він дістав кишенькового календарика й пояснив, що це Шмідова річ.
— Я знаю, — кивнув Берлах. — Там немає нічого цікавого.
Тшанц заперечив:
— Шмід позначив середу другого листопада літерою «Г». Саме в середу його й убито, близько опівночі, як свідчить експертиза. Ще одним «Г» позначено середу двадцять шостого жовтня і далі — вівторок вісімнадцятого жовтня.
— Літера «Г» може означати будь-що, — зауважив Берлах. — Жіноче ім’я, приміром, чи щось інше.
— Навряд чи вона означає жіноче ім’я, — знову заперечив Тшанц. — Шмідову приятельку звати Анна, а Шмід був чоловік серйозний.
— Про неї я теж нічого не знаю, — сказав Берлах і, побачивши, що його необізнаність дивує Тшанца, додав: — Мене цікавить тільки той, хто вбив Шміда.
— Звичайно, — чемно погодився Тшанц, але враз похитав головою і засміявся: — Що ви за людина, комісаре Берлах!
— Я старий чорний котяра, який залюбки жере мишей, — поважно відказав Берлах.
Тшанц не знайшовся, що на це сказати, і став пояснювати далі:
— У дні, позначені літерою «Г», Шмід завжди одягав фрак і їхав кудись на своєму «мерседесі».
— Звідки ви й це знаєте?
— Від пані Шенлер.
— Он які — пробурмотів Берлах і замовк. Та за хвилину додав: — Це вже факти.
Тшанц пильно глянув комісарові в лице, закурив сигарету й нерішуче промовив:
— Доктор Лютц казав мені, що ви когось підозрюєте.
— Так, підозрюю.
— Я ж ваш помічник у справі вбивства Шміда, то чи не повідомили б ви мене, комісаре Берлах, на кого падає ваша підозра?
— Розумієте, — повільно почав Берлах, так само як Тшанц, старанно обмірковуючи кожне слово, — моя підозра — це не підозра наукового криміналіста. У мене немає ніяких підстав підозрювати. Ви бачили, як мало я знаю. Власне, я тільки припускаю, хто міг бути вбивцею, але той, про кого йдеться, ще сам повинен довести, що то він і є.
— Як ви це уявляєте собі, комісаре?
Берлах усміхнувся.
— Мені доведеться зачекати на докази, які дадуть можливість заарештувати його.