— Я працюватиму разом із вами, тож повинен знати, проти кого повести слідство, — ввічливо пояснив Тшанц.
— Насамперед ми маємо бути об’єктивні. Це стосується і мене, бо я маю певну підозру, і вас, бо ви провадимете основну роботу. Чи справдиться моя підозра — не знаю. Я чекатиму наслідків вашого слідства. Ви повинні шукати Шмідового вбивцю і не зважати на те, що я когось підозрюю. Коли той чоловік справді вбивця, то ви самі на нього натрапите і, звичайно, на відміну від мене — в бездоганний науковий спосіб; коли ж він не винен і ви знайдете справжнього вбивцю, то вам немає потреби знати ім’я людини, яку я даремно підозрював.
Вони трохи помовчали, а тоді старий спитав:
— Чи ви згодні на таке співробітництво?
Якусь мить Тшанц зволікав із відповіддю, та врешті мовив:
— Згоден.
— То що ви збираєтеся робити?
Тшанц підійшов до вікна.
— Сьогоднішній день Шмід теж позначив для себе літерою «Г». Я збираюся поїхати в Ламбуан і подивитися, може, щось і побачу цікаве. Поїду о сьомій, як завжди виїздив Шмід, коли збирався до Тессенберга.
Він знов обернувся до Берлаха і спитав чемно, але напівжартома:
— Поїдемо разом, комісаре?
— Еге, Тшанц, я теж поїду, — несподівано відказав той.
— Гаразд, — мовив Тшанц трохи збентежено, бо не сподівався на згоду. — Тоді о сьомій.
У дверях він іще раз обернувся:
— Ви ж були в пані Шенлер, комісаре Берлах. Невже ви там нічого не знайшли?
Старий відповів не зразу, спершу замкнув теку до письмового столу і сховав у кишеню ключа.
— Ні, Тшанц, — сказав він нарешті, — я нічого не знайшов. Можете йти.
О сьомій годині Тшанц заїхав до Берлаха в Альтенберг, де в будинку на березі Аре комісар жив з тридцять третього року. Ішов дощ, і швидку поліцейську машину занесло на закруті біля Нідекського мосту. Та Тшанц одразу ж вирівняв її. По Альтенбергштрасе він їхав повільно, бо ще ніколи не бував у Берлаха і тепер пильно приглядався крізь мокре скло до номерів будинків, поки насилу знайшов потрібний. Він двічі просигналив, та в будинку ніхто й не ворухнувся. Тоді Тшанц вискочив із машини й побіг під дощем до дверей. У темряві він не міг знайти дзвоника, тож, трохи повагавшись, натис на двері. Виявилося, що вони не замкнені, і Тшанц увійшов до передпокою. Далі він побачив прочинені двері, крізь які падала смуга світла. Він постукав і, не почувши відповіді, відчинив їх зовсім. Перед ним був великий покій із полицями книжок уздовж стін. На канапі лежав Берлах із книжкою в руці. Комісар спав, проте був, очевидно, готовий їхати до Більського озера, бо мав на собі зимове пальто.
Почувши, як він рівно дихає, Тшанц розгубився. Старий на канапі і ця безліч книжок справляли дивне враження. Тшанц уважно розгледівся. В покої не було жодного вікна, зате в кожній стіні — двері, що вели, мабуть, до інших кімнат. Посередині стояв великий письмовий стіл. Глянувши на нього, Тшанц злякався: там лежала бронзова змія.
— Я привіз її з Константинополя, — почувся спокійний голос, і Берлах підвівся з канапи. — Бачите, Тшанц, я вже в пальті. Можемо їхати.
— Даруйте мені, — сказав той, і досі збентежений. — Ви спали й не чули, як я під’їхав. А дзвоника на дверях я не знайшов.
— Та дзвоника й немає. Він мені непотрібний, я ніколи не замикаю дверей.
— Навіть як кудись їдете?
— Навіть тоді. Завжди цікаво, повернувшись додому, роздивлятися, чи в тебе щось украдено чи ні.
Тшанц засміявся і взяв «змію» з Константинополя в руки.
— Колись мене мало не вбили нею, — сказав комісар трохи глузливо, і Тшанц тільки тепер побачив, що голова «змії» може правити за руків’я, а тіло її гостре, наче лезо.
Щиро здивований, він розглядав химерний орнамент, що виблискував на жахливій зброї. Берлах стояв обіч нього.
— Будьте мудрі, як змії, — сказав він і втупив довгий задумливий погляд у Тшанца. Нараз він усміхнувся. — І ніжні, як голуби. — Він легенько поплескав Тшанца по плечу. — Я заснув. Уперше за кілька день. Клятий шлунок.
— Невже вам так болить? — спитав Тшанц.
— Еге, болить, — спокійно відповів комісар.
— То вам краще зостатися вдома, пане Берлах, на дворі холодно, і дощ іде.
Берлах глянув на Тшанца і засміявся.
— Пусте, треба шукати вбивцю. А ви, певне, зраділи б, якби я зостався вдома.
Коли вони вже сиділи в машині й саме проїздили Нідекський міст, Берлах спитав:
— Чого ви їдете через усе місто, а не через Аргауерштальден до Цолікофена? Так же ближче?
— Я хочу проїхати до Твана не дорогою Цолікофен-Біль, а дорогою Керцерс-Ерлах.
— Це якийсь незвичний маршрут.