— Не такий уже й незвичний, комісаре.
Вони знову замовкли. Повз них пролітали вогні міста.
Коли вони минали Бетлегем, Тшанц спитав:
— Ви їздили коли-небудь із Шмідом?
— Частенько їздив. То був обережний водій. — І Берлах стурбовано глянув на спідометр, що показував сто десять.
Тшанц трохи зменшив швидкість.
— Колись я теж їздив із Шмідом, до біса повільно, Пригадую, він якось кумедно називав свою машину. Ми спинилися заправитись бензином, і він тоді так її назвав. Тільки я забув, як саме. А ви часом не знаєте?
— Він називав свою машину «Синій Харон».
— Харон — це ім’я з грецького міфа, еге ж?
— Харон перевозив мертвих у підземне царство, Тшанц.
— Шмід мав багатих батьків і вчився в гімназії. Таким, як я, було не до гімназії. Тож він і знав про Харона, а я не знаю.
Берлах сховав руки в кишені й знову глянув на спідометр.
— Авжеж, Тшанц, — сказав він. — Шмід був освічена людина, знав грецьку мову й латину, перед ним було велике майбутнє, як перед людиною з вищою освітою, а все ж не перевищуйте ста кілометрів.
Одразу за Гюмененом Тшанц спинив машину біля бензоколонки. До них підійшов чоловік із обслуги.
— Поліція, — сказав Тшанц. — Нам треба дещо дізнатися.
Вони невиразно побачили крізь мокре скло зацікавлене й трохи налякане обличчя, що схилилося до машини.
— Чи не спинявся у вас два дні тому водій, що називав свою машину «Синій Харон»?
Чоловік здивовано похитав головою, і Тшанц рушив далі.
— Спитаємо ще десь.
На бензоколонці в Керцерсі теж ніхто нічого не знав. Берлах пробурмотів:
— То все ні до чого.
Та в Ерлаху Тшанцові пощастило. Такий чоловік був тут у понеділок увечері, сказали йому.
— Бачите, — мовив Тшанц, коли вони завернули біля Ландерона на дорогу Нойєнбург-Біль, — тепер ми знаємо, що в понеділок увечері Шмід проїздив дорогою Керцерс-Інс.
— Ви певні цього? — спитав комісар.
— Я дав вам у руки незаперечний доказ..
— Так, доказ незаперечний. Але навіщо він вам, Тшанц?
— Нехай буде. Все, про що ми дізнаємося, допоможе нам шукати далі.
— Ви знову маєте слушність, — визнав старий, виглядаючи у вікно Більське озеро.
Дощ ущух. За Невевілем з клаптів туману виринуло озеро. Вони в’їхали до Лігерца. Тшанц вів машину повільно, шукаючи повороту на Ламбуан.
Тепер машина бралася вгору поміж виноградників. Берлах опустив вікно і глянув униз на озеро. Над островом святого Петра мріло кілька зірок. У воді відбивалося світло, озером гнав моторний човен. «Пізно, як на таку пору року», — подумав Берлах. Перед ними, у западині, лежав Тван, а позаду Лігерц.
Вони завернули і поїхали до лісу, що поставав перед ними в нічній темряві. Тшанц почувався трохи непевно: може, ця дорога веде тільки до Шернельца? Угледівши якогось чоловіка, він загальмував.
— Отак ми втрапимо до Ламбуана?
— Їдьте весь час прямо, а на узліссі — уздовж білих будинків, тоді заверніть праворуч, на лісову дорогу, — пояснив чоловік. Він був у шкіряній куртці, а біля нього, у світлі фар, крутився білий маленький песик, білий, із чорним писком. — Ходімо, Пінг-Пінгу!
Виноградники незабаром зосталися позаду, машина їхала тепер лісом. Назустріч їм зводились ялини, немов нескінченні колони. Раз у раз гілля хльоскало по склу, дорога була вузька й нерівна, праворуч вона стрімко обривалася. Тшанц їхав повільно, і чути було, як унизу дзюркотить вода.
— Тванська ущелина, — пояснив Тшанц. — З того боку йде дорога на Тван.
Ліворуч здіймалися скелі, спалахуючи білими відблисками у пітьмі. Решту все поглинула темна безмісячна ніч. Дорога вже не спиналася вгору, і потік шумів тепер поряд. Завернувши вліво, вони переїхали міст. Перед ними лежала дорога, дорога із Твана в Ламбуан. Тшанц зупинив машину.
Він вимкнув фари, і все довкола огорнув нічний морок.
— Що далі? — спитав Берлах.
— Зачекаймо. Тепер за двадцять хвилин восьма.
Вони зачекали до восьмої, а як нічого не сталося, то Верлах сказав, що Тшанцові час би пояснити свій задум.
— Нічого певного, комісаре. У Шмідовій справі я не дуже посунувся вперед, та і ви ще блукаєте в темряві, дарма що маєте якусь підозру. Я сподівався, що там, де Шмід був у середу, сьогодні ввечері також збереться якесь товариство і дехто приїде на машинах; адже товариство, яке збирається у наші дні у фраках, має бути чимале. Це, звісно, тільки припущення, комісаре Берлах, та в нашій роботі варто зважити й на припущення.
Комісар урвав міркування свого підлеглого, скептично зауваживши, що поліція Біля, Нойєнштадта, Твана і Ламбуана вже дошукувалася, чого Шмід приїздив до Тессенберга, та нічого не дошукалася.