Національний радник умить протверезів:
— До якого ще протоколу?
Як комісар бернської карної поліції, пояснив Берлах, він розслідує вбивство лейтенанта поліції Шміда. Правда, його обов’язок — зафіксувати в протоколі всі відповіді різних осіб на певні запитання, та пан, — Берлах завагався, до якого титулу йому вдатися тепер, — пан полковник, либонь, не зрозумів ситуації, тож він не буде занотовувати відповіді національного радника до протоколу.
Ці слова приголомшили пана полковника.
— То ви з поліції? Це зовсім інша річ, — пробубонів він.
Його треба вибачити, теревенив він далі, сьогодні він обідав у турецькому посольстві, по обіді його обрано головою спілки полковників — «Клубу швейцарської шпаги», далі він брав участь у почесному чаркуванні за традиційним столом гельветів[1] ще до обіду відбулося надзвичайне засідання його партійної фракції, а тепер іще оцей бенкет у Гастмана із всесвітньовідомим піаністом. Він страх як втомився.
— Чи не можна поговорити з паном Гастманом? — знову спитав Берлах.
— А чого, власне, ви хочете від Гастмана? — відказав фон Швенді. — Який він має стосунок до вбитого лейтенанта поліції?
— Минулої середи Шмід був у нього в гостях, а по дорозі назад, біля Твана, його вбито.
— Ото ще халепа! Гастман завжди запрошує хтозна-кого, от і виходить неподобство.
Національний радник замовк і ніби замислився.
— Я Гастманів адвокат, — нарешті сказав він. — Чого ви прийшли сюди пізно ввечері? Ви ж могли принаймні зателефонувати.
Берлах пояснив, що вони тільки оце тепер виявили якусь причетність Гастмана до справи.
Полковник ніяк не міг угамуватись.
— А собака?
— Собака кинувся на мене, і Тшанцові довелося вистрелити.
— Та гаразд, — сказав фон Швенді майже приязно. — З Гастманом тепер і справді не можна поговорити; поліція теж повинна часом зважати на традиції нашого панства. Завтра я прийду до вас у відділ, а з Гастманом розмовлятиму ще сьогодні. Чи маєте ви Шмідову фотокартку?
Берлах витяг із гамана фотокартку і віддав йому.
— Дякую, — сказав національний радник.
Він кивнув головою і пішов до будинку, що стояв темний, як і спершу. Берлах і Тшанц зосталися самі перед брамою з іржавими ґратами.
— Проти національного радника ми нічого не можемо вдіяти, — мовив Берлах, — а надто як він іще й полковник та адвокат, тобто три чорти в одній особі. Ми тупцюватимемо на місці зі своїм убивством і нікуди не зрушимо.
Тшанц замислено мовчав. Нарешті озвався:
— Тепер дев’ята година, комісаре. Я гадаю, найкраще зараз поїхати до Ламбуана й розпитати там у поліцейського про Гастмана.
— Думка слушна, — погодився Берлах. — Їдьте. Спробуйте з’ясувати, чому в Ламбуані нічого не знали про те, що Шмід їздив до Гастмана. А я піду в той ресторанчик біля ущелини, мені треба щось випити для шлунка. Там я чекатиму на вас.
Вони подалися путівцем назад до машини. Тшанц сів до керма і за кілька хвилин був уже в Ламбуані.
Поліцейського він знайшов у готелі за одним столом із Кленіним, що приїхав із Твана. Сиділи вони осторонь від селян, бо їм явно треба було про щось поговорити. Ламбуанський поліцейський був рудий товстун на ім’я Жан-П’єр Шарнель. Тшанц підсів до них, і недовіра, з якою вони зустріли свого бернського колегу, незабаром щезла. Тільки Шарнелеві не сподобалося, що довелося перейти з французької мови на німецьку — в ній він почувався не дуже впевнено. Вони пили біле вино, Тшанц їв іще хліб із сиром; він і словом не прохопився, що приїхав від Гастманового дому, зате розпитував, чи не натрапили вони на який слід.
— Non[2], — сказав Шарнель, — assassin[3] не лишити жодного слід. On a rien trouvé[4], нічого не знайти.
У цій місцевості, охоче розповів далі рудий товстун, тільки одна людина могла б бути причетна до вбивства — це пан Гастман, котрий купив будинок у Рольєра, до нього завжди приїздить багато гостей, а в середу там відбувалося справжнє свято. Одначе Шміда там не було, Гастман нічого не знав, навіть прізвища такого не чув.
— Шмід n’était pas chez Gastmann, impossible[5]. Зовсім неможливо.
Тшанц вислухав ту мішану мову, а тоді зауважив, що не завадило б поспитати людей, які збиралися того вечора в Гастмана.
— Це я зробив, — втрутився Кленін. — У Шернельці під Лігерцом живе один письменник, він добре знає Гастмана і часто буває в нього, у середу теж там був. Він не бачив ніякого Шміда, навіть цього прізвища ніколи не чув і взагалі не йняв віри, щоб серед Гастманових гостей міг бути поліцейський.