— Кажете, письменник? — спитав Тшанц і наморщив чоло. — Треба буде якось поцікавитися тим братчиком. Письменники — люди непевні, і я таки доберуся до тих розумак. А хто такий Гастман, Шарнель?
— Un monsieur très riche[6], — у захваті відказав ламбуанський поліцейський. — Мати гроші як полова і très noble[7].
Він давати чайові моя fiancée[8], — і товстун гордо показав на кельнерку, — comme un rоі[9], але без наміру щось із вона мати. Jamais[10].
— А хто ж він за фахом?
— Філософ.
— Тобто як, Шарнель?
— Ну, він багато думати й нічого не робити.
— Але ж він мусить заробляти гроші?
Шарнель похитав головою.
— Він не заробляти гроші, він їх мати. Він сплатити податки за все селище Ламбуан. Це нам досить, щоб мати Гастмана найсимпатичніша людина в увесь кантон.
— І все-таки нам треба добряче взятися до цього Гастмана, — рішуче заявив Тшанц. — Завтра я поїду до нього.
— Тільки стережіться його собаки, — попередив Шарнель. — Un chien très dangereux[11].
Тшанц підвівся і поплескав ламбуанського поліцейського по плечу:
— О, з ним я впораюся.
Була десята година, коли Тшанц, залишивши Кленіна й Шарнеля, поїхав до ресторану біля ущелини, де на нього чекав Берлах. Та він іще раз спинив машину там, де від дороги збочував путівець до Гастманового будинку. Тшанц вийшов із машини і неквапом пішов до брами, а тоді уздовж муру. Як і спершу, будинок стояв темний, самотній, довкола — величезні тополі, що гнулись од вітру. Лімузини й досі ждали в парку. Цього разу Тшанц пішов не круг дому, а тільки до того рогу, звідки видно було освітлену частину будинку. Раз у раз на тлі жовтих вікон виникали людські постаті, і Тшанц притулився до муру, аби нікому не впасти в око. Він пильно оглядівся. Собаки вже не було, хтось його звідси забрав, та кривава калюжа ще темніла на освітленій землі. Тшанц пішов назад до машини.
У ресторані біля ущелини Берлаха він не застав.
— Комісар пішов півгодини тому, здається, до Твана, — сказала господиня, — у мене він випив тільки чарку горілки і просидів у ресторані заледве п’ять хвилин.
Тшанца зацікавило, що ж старий робив решту часу, та він не міг зосередитися на цій думці, бо вузька дорога вимагала від нього всієї уваги. Він проминув міст, що біля нього вони ото чекали, і поїхав лісом додому.
І тут із ним сталася дивна й неприємна пригода, над якою він потім довго замислювався. Він їхав швидко і невдовзі побачив, як глибоко внизу темним свічадом серед білих скель заблищало озеро. Певне, він був тепер саме на місці злочину. Зненацька від скелі відокремилася темна постать і промовисто дала знак спинити машину.
Тшанц несамохіть загальмував і відчинив праві дверцята, а вже наступної миті пожалкував про це — йому сяйнула страшна думка: те ж саме сталося зі Шмідом за якусь мить до вбивства. Тшанц засунув руку в кишеню плаща і стиснув револьвер. Холод металу його заспокоїв. Чоловік наблизився, і враз Тшанц упізнав Берлаха. Та напруження в ньому не щезло, навпаки, він аж пополотнів з таємного жаху, дарма що сам не міг збагнути, звідки взявся той жах. Берлах нахилився, і вони глянули один одному в очі. Здавалося, це тривало годину, а насправді збігло лише кілька секунд. Ніхто не промовив ані слова, очі в них ніби скам’яніли. Тоді Берлах сів у машину до Тшанца, і той розтулив пальці, що тримали сховану зброю.
— Їдь далі, Тшанц, — байдужим голосом мовив Берлах.
Тшанц стенувся, зачувши, що старий звертається до нього на «ти», але відтоді комісар дотримувався цього завжди.
Тільки як вони проминули Біль, Берлах урвав мовчанку, спитавши, про що Тшанц дізнався в Ламбуані, «врешті, цей глухий закут таки доводиться називати по-французькому».
На звістку, що і Шарнель, і Кленін вважають, начебто Шмід не міг бути в Гастмана, старий нічого не відказав, а щодо письменника з Шернельца, про якого згадував Кленін, то він, мовляв, поговорить із ним сам.
Тшанц розповідав жвавіше, ніж звикле, він радів розмові й силувався подолати своє недавнє збудження, та перед Шюпфеном обидва знову замовкли.
Минула вже одинадцята, коли машина спинилася біля Берлахового будинку в Альтенберзі й комісар вийшов.
— Ще раз дякую тобі, Тшанц, — сказав він, тиснучи помічникові руку. — Може, й не треба про це казати, але ти врятував мені життя.
Він стояв і дивився на задні вогники машини, що швидко зникали вдалині.
— Тепер хай собі їде, як хоче!
Старий увійшов до свого незамкненого дому. В покої, заповненому книжками, він засунув руку до кишені, дістав із неї зброю й обережно поклав на письмовому столі поруч із бронзовою змією. То був великий, важкий револьвер.