Було б наївно трактувати це як аморальність, як бездушність. Просто маєш справу з особливим видом літературної творчості, який апелює не до серця, а до розуму, спонукає не до співпереживання, а до співтворчості. Читачеві дають усі факти, які має в своєму розпорядженні герой, що веде слідство. І автор, зі свого боку, зобов’язується до останніх сторінок роману не розголошувати імені вбивці, щоб інтерес до співтворчості не урвався.
Рівні для героя твору і читача можливості розв’язати кросворд — ось, мабуть, найперший із законів англійського детективу. За порушення цього закону по-своєму навіть карали. У другій половині 20-х років Товариство творців кримінальних історій виключило із своїх рядів Агату Крісті. Вона написала роман «Убивство сера Роджера Екройта», де вбивця і оповідач одна й та сама особа. Колеги Крісті, які засідали під головуванням Г. К. Честертона, вирішили, що такий авторський хід непорядний: адже завдяки йому вбивця раніше ніж треба виводився із кола підозрюваних осіб...
Серія послідовних убивств у дев’яноста випадках із ота відбувається в просторі розімкнутому: на території мільйонного міста, цілої країни, кількох країн. Викриття вбивці не повинно поглинати всю читацьку увагу. Він або заздалегідь відомий, або став незабаром відомим. Причому звичайно не за рахунок зусиль певного детектива, а просто волею автора, якому ніби надокучило плести інтригу. І детективний роман перетворюється у роман пригодницький: поліція полює за гангстерськими кланами, а ті воюють з нею і між собою; густо пахне порохом і кров’ю. Тут маємо справу з фабулою американського типу.
В ній багато що взято від вестерна з його первісною ковбойською романтикою, яка підкуповує своєю наївністю і водночас відразливою, якоюсь грубою заяложеністю, відсутністю послідовності, нехтуванням логікою. Втім, американський різновид жанру теж має специфічні закони. До них, наприклад, належить те, що герой не аналітик, а діяч, не слідчий, а детектив, який покладається не так на інтелект, як на чудове фізичне здоров’я і блискавичну реакцію. І він не ребуси розгадує, не шукає пояснень тому, що вже відбулось, а бере участь у подіях, що змінюються з калейдоскопічною швидкістю. По ньому стріляють, і він відстрілюється; потрапляє в пастки і сам їх розставляє; щохвилини ризикує життям і незмінно виходить сухим із води. Його фантастична невразливість така ж обов’язкова, як фантастична проникливість героя англійського детективу.
Та це не єдина нитка, яка зв’язує обидва різновиди. Там наявні один-два трупи, тут вони посилено тиражуються. Однак примноження все одно не породжує емоційного (тим більше морального) співпереживання. Просто став численніший «реквізит» — тільки й того. Що знову ж таки не повинно автоматично сприйматись як авторська аморальність, бездушність. У детективі американського типу навіть більше людяності (якщо, правда, не брати до уваги особливі винятки), І тут часом виявляється невдоволення формами суспільного ладу. Критицизмові сприяє сама позиція центрального героя, який глибоко вкорінюється у середовище, вступає з ним у складні стосунки.
Ні людяності, ні соціальної спрямованості, звичайно ж, не позбавлені й чимало зразків детективу англійського типу. Я взагалі зіткнув обидва варіанти лобами тільки заради наочності, сподіваючись підкреслити їхні особливості. Але не стільки стосовно одне одного, скільки стосовно всієї іншої художньої літератури. Що ж до «англійського» й «американського» варіантів, то відсутність антагонізму між ними підтверджує хоча б існування численних гібридних форм. Власне, все починалося з єдиної форми — так би мовити, «англійської». Її створив американець Едгар Аллан По, написавши новелу «Вбивство на вулиці Морг» (1841), цей чудовий первісток жанру. І класичний «американський» варіант тільки відгалузився від «англійської» форми, коли по-піонерському, по-ковбойському розімкнув спочатку замкнений оповідальний простір.
Гібридні форми виникали й іншим шляхом — в тому числі за рахунок апеляції до людських емоцій. Існування подібних форм цілком природне. А от спроби саме їх видавати за вершину жанру, мабуть, протиприродні. Однак, коли в нас пишуть про ті чи інші детективні романи, то нерідко розхвалюють їх за повнокровність характерів, гуманізм і широту відображення суспільних процесів. Тобто за достоїнства, які читачеві слід було б шукати в Т. Манна, Фолкнера чи Гарсії Маркеса, але не в Сіменона, Крісті чи Ерла Стенлі Гарднера.