По тому він повільно зняв зимове пальто. Ліва рука в нього була обмотана кілька разів цупкою тканиною — так роблять ті, хто навчає службових собак.
Наступного ранку старий комісар, виходячи зі свого досвіду, чекав деяких прикростей, як він називав суперечки з Лютцом.
«Звісна річ, субота, — бурмотів він сам до себе, йдучи Альтенберзьким мостом, — у суботу службовці завжди люті, бо в них сумління нечисте, адже протягом тижня вони нічого путнього не зробили».
Берлах ішов у врочистому чорному вбранні — на десяту годину був призначений похорон Шміда. Він не міг не піти на похорон, і це, власне, зіпсувало старому настрій.
Фон Швенді з’явився відразу після восьмої, однак не до Берлаха, а до Лютца, якому Тшанц уже доповів про те, що сталося минулого вечора.
Фон Швенді належав до тієї самої партії, що і Лютц, тобто до консервативного ліберально-соціалістичного об’єднання незалежних; він завзято сприяв Лютцевій кар’єрі, а відколи вони разом повечеряли у вузькій компанії після якогось засідання, то перейшли на «ти», дарма що Лютц і не був обраний до кантонального парламенту: в Берні, як пояснив фон Швенді, людині на ім’я Люціус абсолютно неможливо стати депутатом.
— Ти тільки послухай, — вигукнув фон Швенді ту ж мить, як його огрядна постать виникла на порозі, — послухай, що витворяють твої кмітливі хлопці з бернської поліції, шановний Лютц! Вбивають у мого клієнта Гастмана собаку рідкісної південноамериканської породи, та ще й збиткуються з культури, адже Анатоль Краусгар-Раффаелі — всесвітньовідомий піаніст. Швейцарці невиховані, закоржавілі, у них нема й тіні європейського мислення. Три роки військової муштри — єдиний засіб проти їхнього некультур’я.
Поява партійного приятеля була страх яка неприємна Лютцеві, він боявся його довжелезних тирад, але мусив запросити фон Швенді сісти.
— Ми провадимо дуже складне розслідування, — почав він, уже наляканий. — Ти сам це знаєш, а молодого поліцая, якому воно доручене, можна вважати в швейцарських масштабах навіть талановитим. Старий комісар, який теж там був, — то вже іржавий брухт, я згоден. Мені дуже прикро, що вбито собаку такої рідкісної породи, я сам придбав пса і взагалі люблю тварин, тож я вчиню якнайсуворіше слідство. Наші люди не мають ніякісінького уявлення про криміналістику. Коли я згадую Чикаго, наше становище здається мені просто безнадійним.
Лютц на мить замовк, збентежений пильним поглядом фон Швенді, а тоді повів мову далі, тільки вже вкрай розгублено: він хотів би знати, чи Шмід був у середу серед гостей клієнта фон Швенді, як гадає, і не без певних підстав, поліція.
— Любий Лютц, — відповів полковник, — навіщо нам викручуватись один перед одним? Поліції ж усе відомо, хіба я вашу братію не знаю?
— Що ви хочете цим сказати, пане національний радник? — збентежено спитав Лютц, мимохіть знову перейшовши на «ви»; казати фон Швенді «ти» було йому завжди ніяково.
Фон Швенді відкинувся в кріслі, згорнув руки на грудях і вишкірив зуби, — саме завдяки цій позі він став колись полковником і національним радником.
— Голубе мій, — почав він, — я хотів би довідатися нарешті, навіщо ви нацькували свого Шміда на мого доброчесного Гастмана. Те, що відбувається там, серед Юри, поліції не стосується, до гестапо ж їй іще далеко.
Лютца наче окропом ошпарили.
— Як же б ми нацькували Шміда на твого клієнта, коли ми про нього досі й не чули? І як це — вбивство нас не стосується? — розгублено спитав він.
— Коли вам невідомо, що Шмід під ім’ям доктора Прантля, мюнхенського приват-доцента з історії американської культури, відвідував вечори, які влаштовував у своєму ламбуанському будинку Гастман, то хай тоді вся ваша поліція йде у відставку, бо вона не має навіть уявлення про криміналістику, — оголосив фон Швенді й збуджено затарабанив пальцями правої руки по Лютневому столу.
— Ми нічого цього не знали, — любий Оскаре, — сказав Лютц полегшено, бо цієї миті йому спало на думку ім’я національного радника, яке він увесь час гарячково силувався згадати. — Я почув од вас цікаву новину.
— Такої! — сухо кинув фон Швенді й замовк.
Лютц іще дужче відчув свою поразку і збагнув, що тепер йому доведеться раз у раз поступатися в усьому, чого тільки забажає полковник. Він безпорадно перебіг очима по малюнках Траффле: солдати марширували, маяли швейцарські знамена, генерали гарцювали на конях... Національний радник із тріумфом помітив збентеження судового слідчого і нарешті озвався, ніби пояснюючи свій вигук: