«Стає дедалі очевидніше, — пише Дюрренматт, — що носіями дії слід робити самі структури людської спільноти», бо окремі люди вже недостатньо представницькі. Так він і чинить: у його п’єсах фігурує, як правило, узагальнено-гротесковий образ пізньокапіталістичного буття, не позбавлений, проте (при всьому зміщенні), певної схожості з реальним прототипом. І це образ, який відчужує, гостро вражає своїм безкомпромісним критицизмом. Дюрренматт відкидає зображувані «структури». Але не в ході лобової кавалерійської атаки, а підбираючись до них із флангів і починаючи з ними гру.
При цьому він усвідомлює, що така стилістика і не безспірна і не загальнозначуща: «..Драматургію, — розмірковував він у зв’язку зі своєю обробкою шекспірівського «Короля Джона» (1968), — не можна просто порівнювати з шаховою грою. В шаховій грі ходи кожної окремої фігури визначені правилами, а в драматургії, ходи окремих фігур залежать від їхніх характерів».
У будь-якій дюрренматтівській п’єсі бодай один персонаж поводиться всупереч правилам — як Бастард в обробці «Короля Джона», що умовив ката не слухатися королівського наказу і помилувати малолітнього принца Артура. В комедії «Ангел приходить до Вавілону» (1953) — це жебрак Аккі, який не хоче полишити свій фах і органічно врости в одноманітність «досконалої держави» Навуходоносора. А в комедії «Ромул Великий» (1948–1956) — це сам імператор, який бажає загибелі злочинному Риму і прискорює її тим, що нічого не робить, щоб перешкодити німецькому князю Одоакру завоювати Італію. Навіть у «Шлюбі пана Міссісіпі» (1950) — п’єсі, що наближається до театру абсурду — є в наявності подібний герой. Звати його граф Юбелое, і він не що інше, як сучасний Дон Кіхот, який не має амбіцій, не прагне зробити кар’єру, здатний кохати тільки смішним і безкорисливим коханням.
Чи діють, проте, Бастард, Аккі Ромул і Юбелое за власним розумінням чи задовольняють лише певну потребу дюрренматтівської поетики? Адже вони все-таки не є характерами традиційного реалізму, які саморозвиваються. Так, вони порушують правила гри і тим гру руйнують. Проте лише таку, абосолютно детерміновану, яка ведеться в обробці «Короля Джона» — цій притчі про владу, зумисне побудованій, як шахова партія. І тоді починається справжня дюрренматтівська гра, гра без правил, де панує випадок, який розколює «структури людської спільноти».
Дюрренматт творить самі лише комедії, гротескні та глумливі, і пояснює це так: «Розпад нашого століття, яке витанцьовує останній танок білої раси, не знає ні винних, ні відповідальних. Ніхто цьому не сприяв і ніхто цього не хотів... Це наше нещастя, а не провина: провина існує тільки як індивідуальний вчинок, як релігійний вибір. Сьогодні нам до лиця тільки комедія. Наш світ так само прийшов до гротеску, як і до атомної бомби... Проте гротеск — це лише почуттєвий вираз, почуттєвий парадокс, образ безобразного, обличчя безликого світу».
Навіть «Візит старої дами» — п’єсу, де Клара Цаханесін, найбагатша жінка світу, примушує мешканців містечка Гюллена за мільярд доларів умертвити свого земляка, крамаря Ілла, — у Дюрренматта названо «трагічною комедією». Стара Цаханесін тут не стільки страшна, скільки комічна через свої протези, своїх куплених чоловіків, свою несподівану сентиментальність містечкового дівчиська. Однак це справді страшно, що світ відданий таким, як вона, що вони можуть його купити, продати, розбестити. Так чому ж Дюрренматт не бажає поглянути на речі серйозно? Він і дивиться на них, як ми могли вже переконатись, серйозно. Тільки в нього інший підхід до своєї художницької місії. І це не має нічого спільного з моральним дальтонізмом. Тут просто інша поетика.
«Подібна оповідь, — сказав Дюрренматт у примітці до своєї п’єси «Фізики» (1961), — є гротеском, та вона не абсурдна (тобто не безглузда). Вона парадоксальна». І ще сказав він у тій самій примітці: «Оповідь тоді додумана до кінця, коли вибраний найгірший з можливих варіантів».
Мебіус, найвидатніший фізик свого часу, боячись, щоб його відкриття не були використані проти людства, ховається в божевільню. За ним полюють розвідки, довкола нього відбуваються вбивства. Він і сам (щоб зберегти свою таємницю) вбиває кохану жінку, яка також його любила. Та все було марним. Відкриттями Мебіуса заволоділа Матильда фон Цанд, директриса психіатричної клініки, єдина у п’єсі справжня божевільна, котра готова знищити земну кулю. Це і є «найгірший із можливих варіантів».