Щоб за ним простежити, письменник конструює авантюрний сюжет. Так замикається коло, і ми вже з іншого боку підходимо до питання, яке винесено в заголовок: «Чому Дюрренматт пише таку прозу?». Він, виявляється, і п’єси такі пише! Такі, та не зовсім такі. Гротескні — так, ігрові — так, віддані на волю випадку — так. Та все ж не так тісно зв’язані з детективною традицією і, можливо, тому — при всій своїй художній унікальності, — так би мовити, менш «серйозні». Мабуть, далися взнаки не тільки видові відмінності, а й відмінності в меті. Бо й правда, чоло б Дюрренматту, крім блискучих п’єс, писати ще й якісь повісті та романи.
Якби Дюрренматт належав до Товариства творців кримінальних історій, де президентом був Дж. К. Честертон, то як автор «Судді та його ката» розділив би долю Агати Крісті. Такий він недбалий щодо збереження «англійських» законів жанру. Вбивця бере активну участь в розслідуванні власного злочину, та ще й з волі головного героя, комісара Берлаха; отже, хоч трохи досвідчений читач детективів одразу б вивів цього вбивцю з кола підозрюваних.
Втім, і кола такого, власне кажучи, немає. З часів Едгара По і навіть Конан Дойля техніка детективних творів незмірно розвинулась. Конкуренти, наступаючи на п’яти, змушують відмовлятися від облюбованих фабульних схем, всіляко підігрівають авторську винахідливість. Розбестився і читач. У Конан Дойля він погоджувався зустрітися із злочинцем під час викриття останнього; у Честертона йому вистачало двох-трьох підозрюваних. Агаті Крісті, Дороті Сейерс, Джо Алексу, Ерлу Стенлі Гарднеру доводиться знайомити з убивцею на перших сторінках книжки; а щоб читач раніше часу не розпізнав — ховати в натовпі потенційних злочинців. У «Судді та його каті» накреслений єдиний фальшивий слід, мета якого — відвернути увагу від убивці... Це — Гастман — певною мірою навіть не фальшивий слід, бо викриття Гастмана є давньою заповітною метою Берлаха.
Отже, Дюрренматт не переобтяжує себе ускладненням логічного завдання, що стоїть перед Берлахом. Втім, і ускладнювати немає чого. Незабаром після того, як комісара повідомили про вбивство лейтенанта поліції Ульріха Шміда, кросворд було розгадано. Далі Берлах, який усе знав і розумів, тільки розігрував роль долі. Отже, Дюрренматт порушив і той закон жанру, за яким читачеві слід дати рівний з героєм шанс реалізувати свою прозірливість. Берлах знав усе і нічим з нами не ділився, ми ж не знали нічого: ні того, що Шмід за завданням комісара стежив за Гастманом, ні того, що останній не міг бути вбивцею Шміда.
Звичайно, детективний сюжет для Дюрренматта — засіб. Навіть у детективному романі. Але ж повинна бути і конкретна мета, заради якої саме такий роман знадобився? Мені здається, що полягала вона в своєрідному втамуванні дюрренматтівської туги за гармонією, порядком, справедливістю. У драматургії він хоч І дуже нетрадиційний, але реаліст. І тому бере «найгірший Із можливих варіантів». А в детективних романах дозволяв собі розслабитись і бути романтиком.
Ні, він не створює заради цього зовсім умовний, казковий світ необмежених можливостей». Навпаки, в більшості його прозових творів місце дії визначене точно і описано достовірно. І тут не буває, щоб (як, наприклад, у «Весіллі пана Міссісіпі») з одного вікна було видно північний пейзаж, а з другого — південний. У «Судді та його каті» стикаєшся з сучасною Швейцарією, з урядовим Берном та околишньою провінцією. Та це не спрощує ситуації, швидше ускладнює її. Того, хто сьогодні іменує себе «Гастманом», голими руками не візьмеш, навіть якщо ти помітна постать у кримінальній поліції. За цим авантюристом, який своїми масштабами майже не поступається Кларі Цаханесін, стоять могутні сили держави, індустрії, фінансів, що явно не по зубах Берлахові. Діючи через партійні та урядові канали, сили ці з допомогою Берлахового начальника Лютца сковують офіційну ініціативу героя.
Тут, як і скрізь у Дюрренматта, справедливості не доб’єшся. Однак Берлах її домагається, хоча й обхідними шляхами, але ніби достойними і чистими — зовсім не тими, що Клара Цаханесін, яка також прагнула справедливості. Домагається тому, що Берлах — це Берлах, що він диявольськи проникливий, диявольськи винахідливий і грає людьми, як шаховими фігурками.
Майже до краю зіпсованого смаку піднесений образ комісара за цих умов виявився мало не художньою необхідністю. В театрі Дюрренматта подібних ролей немає. Зате їх хоч відбавляй у класиків детективного жанру. «В ланцюжку моїх міркувань, — запевняв Огюст Дюпен, геніальний аналітик, породжений фантазією Едгара По, — не було жодної хибної ланки». А Шерлок Холмс був ідеальним героєм ще ширшого плану. До здібностей Дюпена він додав чудову фізичну натренованість; крім того, у вільний від полювання за злочинцями час займався хімічними дослідами і грав на скрипці. Правда, мода XX століття на розлад між сутністю і видимістю внесла свої корективи. І Холмса замінив честертонівський патер Браун — маленький, на перший погляд скромний, несміливий. А патера Брауна замінили тямуща старушенція міс Марпл і хвалькуватий карлик Еркюль Пуаро. Та геніями вони все ж залишались, і не було для них нерозв’язаних загадок.