1957 року Дюрренматт отримав замовлення на сценарій для фільму про сексуальні злочини. Фільм вийшов на екрани 1958 року під назвою «Це сталося серед білого дня». Все, що тут відбувається, перекочувало в роман — випадок незвичайний, і тим більше знаменитий, — все, за винятком однієї (правда, вирішальної!) обставини: у фільмі Маттеї дотримав обіцянки і арештував злочинця, який поглумився над Грітлі Мозер.
Дозволивши «дорогому покійничку Альберту» вибратись (нехай і ціною життя) із розставлених Маттеї сітей, Дюрренматт порушив другу заповідь жанру. Злочинець має бути викритий — на цьому тримається зацікавлення логічним завданням І на цьому стоїть світ романіста: на тім, що порок покарано і доброчесність торжествує.
Не виключено, що емоційна напруга перейшла в роман із сценарію ледве не автоматично. І все-таки в романі ця напруга виконує, — саме тому, що Маттеї не спіймав убивцю, — дуже важливу змістовну функцію. Маттеї в Дюрренматта — «геній», який «спотикається об нісенітницю». Він зробив, власне кажучи, неможливе: майже розгадав загадку, яка розгадуванню не піддавалась. І розгадав би її до кінця, аби не безглузда випадковість. Маттеї — «фігура з XIX століття», тобто ідеальний герой шерлок-холмсівського типу, характер монолітний, майже нелюдськи цілісний. Та Дюрренматтові ще дуже треба було переконати нас, що ця «розумова машина» працювала на знос. Тільки тоді ми остаточно повіримо, що виною всьому не помилка, не прорахунок з боку поліцейського комісара.
Приголомшений смертю маленької Грітлі, присягнувши її батькам до кінця не зійти зі сліду (недарма роман зветься «Обіцянка»), він і справді зробив усе, що від нього залежало, зламався, але не відступив. І все ж програв. Чому ж? Тому що життя — не логічна задача, не ребус і не кросворд. Воно безмежно складніше і, головне, примхливіше. А тому непередбачуване.
В «Обіцянці» порушена ще одна заповідь, у згоді з якою детективну історію розповідає або всезнаючий автор, або герой, що веде слідство. Тільки так, мовляв, читач зможе отримати в своє розпорядження всі необхідні йому факти. У Дюрренматта між автором і читачем умістився фіктивний оповідач — колишній шеф цюріхської кантональної поліції. Він знадобився тут у ролі критичного начала, як своєрідний тлумач фатальних помилок Маттеї та полеміст з оповідачем Дюрренматтом.
І шеф кантональної поліції каже останньому: «Ви будуєте сюжет на логічній основі, ніби це шахова партія: ось злочинець, ось жертва, ось співучасник, ось підбурювач; сищикові досить знати правила гри і точно відтворити партію, як він вже викрив злочинця і допоміг торжеству правосуддя. Я буквально шаленію від цієї фікції. Самою логікою ключа до дійсності не підбереш... А випадок якраз не відіграє у ваших романах ніякої ролі, і все, що схоже на випадок, одразу витлумачується, як доля і приреченість; ви, письменники, завжди жертвували істиною на потребу драматургічним канонам. Пошліть, нарешті, до біса всі канони. Подію не можна розглядати як арифметичну задачу хоча б тому, що в нашому розпорядженні ніколи не буває всіх даних, в нашому розпорядженні їх вельми мало, і то звичайно другорядних. Та й надто велика роль випадкового, раптового, виняткового. Наші закони базуються на вірогідності, на статистиці, а не на причинності, і дійсні тільки в загальному, але не в частковому».
В «Судді та його каті» письменник, як ми пам’ятаємо, сказав, аналізуючи характер Гастмана, що це — «математика». А тут колишній шеф поліції стверджує, що злочин не можна розглядати як математичну задачу. Чи означає це, що погляди Дюрренматта на питання, яке нас цікавить, зазнали змін? Швидше всього, ні. Адже і шеф поліції вірить у закони, які базуються «на вірогідності», «на статистиці». Це також «математика» — тільки «вища», збагачена ідеями Джона фон Неймана, зокрема теорією ігор.
Все, що в повісті «Аварія» сталося а текстильним вояжером, генеральним представником фірми «Гефесто» Альфредом Трансом того вечора, коли його нова машина раптово поламалась на вулиці маленького, тихого містечка, все, що з ним тоді сталося — тільки випадковість, яка не викликає найменшої довіри, більше того, лукава вигадка, та ще й придумана з наперед визначеною метою. І мета ця, звичайно, не малоприємні дідки-юристи на відпочинку, в товаристві яких опиняється Трапс і які втягують його в небезпечну гру, влаштовуючи за гомеричною вечерею на перший погляд блазнівський, а по суті, смертельно страшний суд над ним. Мета — навіть не сам Трапс, взятий як характер, як особистість. Мета — це викриття соціальної фізіономії Трапса.