А там селяни, від малого до великого, молотили. Немов у мурашнику. Люди працювали без перепочинку, раз у раз витираючи рукавами піт, що заливав очі.
Якименко задоволено крекнув і сів на своє місце.
– Давайте, куме, ще по чарчині, і будемо трохи братися за ціпи, – сказав один з родичів, на що осавул відповів:
– Та ви що, куме, в житті такого не було, щоб моя рідня на панщині горбатіла. На то є он, – і він кивнув у бік селян. – Нехай відробляють. Працюють на воєводу, на орендаря, а накину ще один день панщини, нехай і мої лани оброблять, і ваші.
Куми зраділи з такої пропозиції пана осавула, налили ще по одній чарочці.
До току з боку шляху під’їхала бричка, запряжена двома кіньми. Зупинилася. З неї хвацько вискочив молодий пан і рушив у їхній бік.
– Я зараз, – мовив Якименко, підвівся і швидким кроком рушив назустріч панові – се був орендар цих земель, молодий, але вже дуже поважний пан Станіслав.
– Доброго здоров’я, пане Стасю! – привітався осавул ще здалека.
– І вам не хворіти, – відповів орендар, підходячи впритул. – Ось, пане осавул, привіз вам те, що обіцяв: там, у бричці, баклага з вином.
– Якраз впору, пане. Ми саме ось полуднуємо собі трохи. Сідайте з нами!
Орендар швидко закрутив головою.
– Та ні, дякую. У мене, осавуле, буде розмова до вас.
Стась відвів Якименка трохи далі.
– Дивлюся, колос цього року не дуже колосистий.
– Ну що ви, пане орендар. Зерно цього року вродило дай Боже. Добре наповнимо ваші комори.
Орендар узяв осавула під руку.
– Воно-то так, але пан воєвода хіба мусить усе знати?
Якименко насупив брови.
– Звісно, що мусить. Я на те осавул. Та й пан повинен вправно віддати процент від намолоченого у воєводині комори.
Стась скривився.
– Пане осавул, тихіше. Не кричіть, а лише дайте відповідь у першу чергу собі: який нам резон з того, що нашу працю воєвода пороздає, що її порозкрадають воєводині комірники. Хіба ж ми не знаємо з вами, як воєвода зі своїми найближчими друзями проциндрять марнотратно усе, що ми так тяжко виростили та зібрали? А так і нам щось перепаде за те, що так тяжко наробимося цілий рік. Ось вам і завдаток.
Стась запхав осавулові до кишені злотого. Якименко посміхнувся.
– А ви голова, пане Стасю!
– Еге ж. Тут, пане осавул, є ще одна справа. Думаю, ви, як людина практична, мали б нею зацікавитися.
– Слухаю вас…
Стась мить подумав, з чого би то почати, а тоді заговорив:
– Часи зараз настали неспокійні…
– Ви про гайдамаків? Та щось не чути…
– І про гайдамаків, і про сволоту різну, що тиняється лісами, бо працювати не хоче. Та й пани часом шарпаються між собою. А військо ж у нас самі знаєте яке: не так нас захищає, скільки від нього самого захищатися треба. Ні дисципліни, ні порядку – геть жовнірство від рук відбилося… Одним словом, осавуле, мусимо самі подбати за свою безпеку, а воєвода нам у тому допоможе.
– Ви про міліцію козацьку? – живо перепитав Якименко.
– А чого б ні? Кілька десятків хлопів можемо набрати, аби лише кінь та шабля. Інше – від воєводи. Обіцяв, що від повинностей звільнить, та й платню добру дасть…
Очі у Якименка засяяли.
– А й справді: чого б ні. Тільки де нам взяти таких… бойових?
– Дайте спокій, пане осавуле… То лише так, для постраху. Тут скоро багато в кого закінчуються терміни латифундій, тож тих осадників треба буде перевести із козаків у піддані. Самі розумієте, пане осавуле, що вони на таке не підуть, почнуть бунтувати. Для того і будуть козаки, аби таких незадоволених вгомонити.
– Дати в морду, – по-своєму зрозумів осавул. – Ну, це ми вміємо. Головне, щоби гроші вчасно йшли…
Вони пішли назад, ще про щось перемовляючись, нарешті орендар махнув рукою на прощання і поїхав геть.
Потираючи руки, Якименко повертався до столу: за таку гарну новину можна й хильнути добру чарочку. А що, тепер окрім того, що він, Якименко, є панським прикажчиком, котрий має доступ до панського майна, то ще й буде ротмістром панської корогви надвірних козаків. Іншими словами, у його руках опиняться не лише панські гроші, але й панська озброєна сила.
Перед тим як продовжити обід, осавул ще раз вирішив зазирнути за хлопами. Працювали. Раптом погляд осавула зупинився на старшій жінці, що пересіювала зерно у великому ситі. Бондариха. При згадці про її сина у Якименка завжди йшов мороз поза шкірою.
– Ну нічого… Тепер нехай лише з’явиться тута…