Князь був присутній на цьогорічному сеймі, який тягнувся ось уже три місяці від першого його дня. Цього разу він особисто робив доповідь перед сенаторами стоячи. Зал шумів. Маршалок сейму насилу вгамував розбурханих сенаторів, ті посідали на місця, і слово знову надали російському послу.
– Надо совершить в Польше диссидентское дело не для распространения здесь православья или протестантской веры, а для приобретения ими своей законной партии с правом участия в польском законодательстве, дабы в будущем защитить себя и обезопасить от различных нападений и упреков, и не нуждаться в помощи России…
Проте й цього разу йому не дали договорити. З місця схопився шляхтич, що сидів поруч із Київським воєводою графом Потоцьким.
– Це є брутальне втручання у справи незалежної держави. Я нє позва5лям!
За цим викриком почулися наступні.
– Вето, вето, нє позвалям!!!
– Тут не Росія, жеби нам наказував тиран. У нас демократія і всім тут вольность!
Маршалкові знову довелося закликати панство до спокою.
– Ну что ж, – заговорив по хвилі Князь. – Раз вельможный сейм не хочет слушать меня – пусть выслушает представителя православного населения Правобережья.
Маршалок запросив доповідника. У залу сейму ввійшов кремезної статури, з густою посивілою бородою чернець – священик. Запала тиша – навіть чути було, як відлунювалися його кроки. У руці він тримав невелику теку. Панотець вийшов до трибуни й став поруч із Князем.
– Назвіться, – попросив маршалок.
– Я ігумен Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський і буду говорити від імені православної громади, яка відрядила мене сюди.
Дозвольте, панове, почати з того, що православна віра на території Правобережжя, незважаючи на всякі договори, донині терпить страшні утиски. У цій течці в мене сотні скарг православних шляхтичів, духовенства та простих посполитих на католицьких та уніатських можновладців, які без перестанку та з великою жорстокістю чинять їм кривду, ґвалт та розорення. Тут десятки листів від священиків, ігуменів та чернечої братії до вельможного сейму. Монастирі й церкви десятками насильно навертають до віри латинської, а в непокірних то забирають майно, а то й взагалі беззаконно громлять… Священиків та мирян б’ють палицями, наче бидло, стрижуть бороди й чуприни. Люди просять створити сеймову комісію, розслідувати безчинства…
Ці палкі слова хороброго ігумена, який не побоявся прийти сюди, у вовче лігво, й кинути вовкам у очі пекучу правду, примусили залу притихнути. Магнати повтягували голови в плечі. Лише граф Потоцький усміхнувся і промовив наче сам до себе: – Який ідіот пустив сюди цього нахабу. От каналія!
Тим часом підхопився один із сенаторів, грубо перебив доповідача.
– Гей, панове, кого ви слухаєте! Я сам із тих місць, що й цей підлий брехун. Корчить тут із себе захисника православ’я, а сам є першим помічником і поплічником гайдамаків!
І тут в ігумені пробудилася не чернеча, а козацька натура.
– Сам пан є брехуном і лицеміром. Пане воєводо, хто як не ваші люди приходили до мене з численними ревізіями та перевірками, не раз і не десять робили на наш монастир наїзди, громили майно та знущалися над братією. Чи бачили ви там хоч одного гайдамаку, питаю я вас?
Це питання було адресоване не крикливому шляхтичу, а прямо воєводі. Граф почервонів. Проте у нього були хороші довірені особи:
– Ганьба попу-гайдамаці. Він їздить по цілому краї і закликає народ до непокори.
– За гроші гайдамацькі. Прокляті розбійники й сюди його випровадили. У тюрмі йому місце, а не у священному сеймі!
– Ганьба!
– Зрада!!!
– Геть попа-гайдамаку!!!
Подивившись та послухавши все, що тут відбувалося, Князь тепер розумів своїм великодержавним розумом, від чого цей народ терпить усі біди. Між сенаторами – переважно великими магнатами – ніколи не було взаємної довіри, узгодженості, і кожен тягнув лямку у свій бік, користуючись із того, що влади над ними ніхто не мав. Магнати зневажали короля, а прості люди зневажали й ненавиділи їх усіх разом взятих. У Росії все зовсім по-іншому: мужики свою владу люблять – і правильно роблять…
Такі думки літали в його голові, коли він ішов на зустріч із деякими сенаторами. Першу спробу прийняти трактат про православну віру магнати провалили, та так, що у вухах досі чується цей лемент «Вето!», «Нє позвалям!», «Ганьба!». Б-р-р. Він навіть головою покрутив, щоб відігнати набридливі думки.
Князь відчинив двері і зайшов у кабінет, сів на чільному місці. Уздовж стола на розкішних кріслах розсілися сенатори впереміжку з російськими дворянами. Усі дивилися на нього.