На зміну сухій погоді прийшли дощі. Після літньої спеки земля вимагала осіннього дощику, аби вдосталь напитися і змити із себе пилюку. Хмари густо закутали небо, дощ падав дрібний і набридливий.
Ватага вершників їхала містом, кутаючись у козацькі каптани: чи дощ, чи сніг, а службу нести треба. Першим з-поміж товариства їхав Іван Левченко, пильно оглядаючись по сторонах. Він майже завжди був першим: товариші сприймали його як лідера і його слово завжди було вирішальним. Трохи позаду трималися найближчі друзі – Грицько Гаранджа, Федір Моторний і Петро Борщик. Перші двоє були завзятими козаками – сильними, кмітливими, сміливими в бою. А от Борщик таких здібностей не мав, будучи надто гладким і таким же добродушним.
– Веди до корчми, Іване, бо скоро дуба вріжемо. Клята слота, – скривився Борщик.
– Не можна.
– Ти, Борщику, думай про Сметанку – веселіше буде, – порадив смаглявий Федько Моторний, і товариші вишкірилися: колись у Борщика була дівчина на прізвище Сметана.
– Вже й сам не знаю, про що думати: борщ, сметана, але найперше – чарчина. Зігрітися треба, чорт забирай, бо цілий мокрий, наче щур, – скривився Борщик, калатаючи зубами.
Доля закинула уманських козаків аж сюди. Служба. Пильнуючи пограниччя із Диким Полем, козаки дізналися про великий загін запорожців, що перетнув кордон і розчинився у Чорному лісі.
– Їх треба вислідити, щоби біди не наробили, – наказав Гонта. – Підеш, Іване?
Звісно, він пішов. Наказ сотника – святе для нього. Взагалі, будучи сиротою, Левченко мав Гонту за рідного батька і за цього чоловіка був готовий без жодного вагання важити хоч сто разів своїм життям. Саме сотник Гонта узяв колись до себе на службу хлопця-сироту: виховав його, виростив, поставив на ноги, маючи за рідного. Навіть пані сотникова, котра народила Гонті прекрасних донечок, часто дорікала чоловікові, що він чужого хлопця пильнує часом краще за рідних дітей.
– Он, диви, диви, корчма, – показав Борщик на хату край дороги.
– За мною, – скомандував Іван і повернув коня в той бік.
– Оце по-нашому, – зраділи друзяки, однак радість ця була передчасною.
– Подивимося, чи нема когось підозрілого, а тоді поїдемо далі. Найпевніше, вони по ярмарку швендяють.
Козацька служба полягала у тому, щоби відловлювати й нищити всілякий розбійницький люд, котрого у ті часи розвелося дуже багато. Іван розділив для себе розбійників на три частини: панів, харцизів та гайдамаків. Із першими Левченко воював із найбільшим задоволенням, адже це були покидьки, котрі часто заради власної розваги робили іншим людям багато шкоди. Між панами-шляхтичами досить частенько виникали суперечки, тож вони часто-густо вирішували їх за допомогою сили: чинили наїзди на сусідські володіння, грабували, палили села і били людей. Інколи пани перевдягалися на гайдамаків, намагаючись відвести вину від себе і свого пана.
А от зі справжніми гайдамаками Іванові, як і іншим козакам з надвірної міліції, зустрічатися не дуже хотілося. Перше, що це були досить небезпечні воїни, а ще – їх дуже підтримував місцевий люд, адже гайдамаки відбирали майно в кровопивців-панів і віддавали простим людям. Іванові доводилося чути багато розповідей про гайдамацькі подвиги, однак парубок зовсім не захоплювався тими людьми: вони порушували спокій у краї, отже їх треба було гнати звідси поганою мітлою.
– А може, по чарчині встигнемо гахнути? – з надією в голосі запитав Гаранджа.
– Полапаємо гайдамаків – тоді й гахнемо, – коротко відповів Іван.
Козаки повернули до шинку і тут наткнулися на купу людей, що зібралися на подвір’ї корчми, щоб розрахуватися з орендарем за мита, оренди, податки й інші повинності. Тут були й селяни з округи, і міські ремісники, і навіть служителі православної церкви. Усі вони щось були винні орендареві: або жили на його землі, або працювали його реманентом, або торгували на його ринку, або й самі душею і тілом належали йому.
Сам орендар, єврей на ім’я Аврамко, сидів під накриттям даху за маленьким столом, листав свою книгу, щось записував акуратно, перераховував.
– Тут ще волове не заплачено за осінь, – відірвавши очі від книги, мовив орендар дебелому хлопу.
– Так поздихали ж мої воли, за віщо платити?
Орендар подивився на нього:
– Чим будеш лан обробляти?
– Чорт його знає.
– Можу тобі дати пару волів. Навесні порахуємося, щось віддаси з урожаю, решту – відпрацюєш.