Нараз всі притихли: на подвір’я завітало троє панських козаків, а решта лишилися ззовні. Навіть пісня дівоча урвалася.
Левченкові було трохи незручно вдиратися отак на чуже свято, однак він, нарешті, мусив упіймати того Бондаренка або хоч подивитися на нього.
Зі столу підвелися наречені, стали перед козаками, поклонилися.
– Ласкаво просимо на наше весілля. Не погребуйте хлібом-сіллю.
Левченко скинув шапку.
– Вибачте нам, люди добрі. Ми лише подивимося тут – і відразу собі підемо!
– Але ж просимо вас, сідайте, спочиньте собі з дороги, чарочку випийте за щастя молодяток, – підійшов старший дядько, напевно, батько одного з молодих. Він узяв козаків за руки і повів за стіл. – Прошу, не погребуйте.
Федір із Грицьком переглянулися і пішли за дядьком. Левченко став уважно оглядати людей за столами і раптом побачив того, кого шукав: за сусіднім столом сидів чоловік із довгим запорозьким оселедцем. Не думаючи, Левченко пішов до нього і став навпроти. Люди принишкли в передчутті чогось поганого, а сам запорожець продовжував спокійно уплітати весільну ковбасу, огірки і сало.
– Ну, здоров, Бондаренку, – привітався Іван.
– Здоров, – відповів запорожець, набираючи ложкою галушки і навіть не дивлячись на співрозмовника. – Сідай отут, нехай не висить…
Левченко ковзнув поглядом по Бондаренкові – на перший погляд був неозброєний, роками був трохи старшим за Івана. Широкоплечий, із крутою бичачою шиєю і жилавими руками.
Козак сів на лаву навпроти, не спускаючи погляд з Бондаренка, котрий продовжував їсти.
– Сам звідси підеш, чи волочити доведеться? – запитав Левченко.
Запорожець вперше поглянув на нього, а тоді взявся рукою за сулію з горілкою, почав наливати: спершу Левченкові, потім – собі.
– Давай. Щоб лихо оминало цю хату.
Бондаренко випив одним духом, Левченко ж навіть не доторкнувся до своєї чарки.
– Гребуєш? Отакі то ви, панські козаки. Попихачі. Із братом уже й випити годі, а панків-ляшків у дупу цілуєте, – мовив Бондаренко, закусюючи галушкою.
– За щастя молодих – вип’ю, – погодився Левченко і хильнув одним духом.
– Та ти закусюй, закусюй, пан тобі таких галушок не зварить… Пан тільки березовою кашею годує, що після неї срака три дні пече.
– Годі блазнювати, – перервав мову запорожця Левченко. – Ходи з нами по-доброму.
Тим часом до Івана підійшли його товариші і стали позаду. Бондаренко проковтнув галушку, тоді кинув спересердя ложку.
– Навіть поїсти по-людськи не дадуть! І що ви за люди?! Ніби й земля нас одна породила, ніби й колискову мати одну співала, а рідного брата у ложці води втопити хочете…
– Гайдамака мені не брат…
– А хто ж? Лях? Пан? Певно, й самі до шляхетства пнетеся: там земелька, кріпаки…
– Нам воєвода дав шаблю, аби ми людей захищали, – прохрипів Левченко, котрого зухвалий тон запорожця уже почав виводити з рівноваги.
– То чого ж ви тих посполитих не захистили у Богуславі, котрих орендар обдирав, а жовніри до смерті забивали? Ех, не тим ви служите, хлопці, не тим руку цілуєте…
Раптом Бондаренко вдихнув на повні легені і затяг:
Люди підтримали – і скоро пісня полинула над селом:
Доспівавши, запорожець знову взявся за сулію, налив собі, а тоді потягнувся й до чарки Левченка, однак осавул схопив його за руку.
– Досить вже того. Вставай!
Бондаренко побагровів, їх погляди схрестилися. Левченко враз відчув небезпеку, однак запорожець нічого зробити не встиг: втрутився один з весільних дядьків:
– А чого ж ви, хлопці, присікалися до чоловіка? Сидить собі – і хліб споживає…
– Атож, – погодилася котрась із жінок. – Відчепіться від нього!
Іван відпустив руку Бондаренка, підвівся. Гості також повставали і посунули на козаків.
– Люди добрі, – гукнув Левченко. – Цей чоловік – запорожець і гайдамака Іван Бондаренко!
– То й що! – почулося у відповідь.
– Який же він гайдамака? Кого він вбив, кого зарізав?
– Он, сусідська шляхта села палить, тож ідіть їх лапайте!
– А титаря?! Титяря мліївського як закатували сволоцюги?! І хто за це відповів?
– Пани обдирають нас, а гайдамаки – помагають, тож і ми за них станемо!