З наративних джерел можна дізнатися про різноманітні санкціоновані державою давні судові звичаї та традиції. Особливість звичаєвого права, що склалося у північнопричорноморських державах, полягала в тому, що воно зазнало помітного впливу права сусідніх народів — спочатку кочових племен скіфів, саків тощо, згодом — римського права.
Цінним джерелом для дослідження характерних рис судоустрою та, особливо, судочинства давньогрецьких держав є промови античних ораторів та логографів. Серед найінформативніших стосовно теми нашого дослідження промов варто відзначити знамениту Трапезитську (або, як її інколи називають, Банкірську) промову відомого афінського логографа Ісократа (бл. 436–338 рр. до н. е.), написану між 393 та 391 рр. до н. е. для молодого боспорянина (сина Сопея — високопоставленого чиновника при дворі боспорського царя Сатира), який виступив з позовом проти афінського банкіра, метека на ім’я Пасіон[65].
Якщо названі три групи джерел є певною мірою традиційними для історико-правової науки, то наступні майже ніколи не використовувалися в юридичних дослідженнях. Це насамперед археологічні джерела, які виявляються, досліджуються й інтерпретуються фахівцями-археологами. На необхідність використання в історико-правових дослідженнях, що стосуються стародавнього періоду, археологічних даних цілком слушно вказували російські правознавці О. Б. Венгеров[66] та І. А. Ісаєв. Останній навіть пропонував вичленити окрему допоміжну правничу дисципліну — юридичну археологію[67].
Комплексне використання всіх названих груп джерел дає можливість суттєво розширити уявлення про характерні риси, притаманні судовій владі у державах, що існували на території України в досліджувану добу.
2.3. Судочинство та судові органи у скіфських ранньодержавних утвореннях
Скіфи, племена яких заселяли південь Східної Європи у І тис. до н. е., належать до народів, що назавжди увійшли до історії людства. Нині вже достеменно встановлено, що у VII ст. до н. е. з глибин Азії до північнопричорноморських степів вторгнулися численні орди кочовиків, які зайняли величезну територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, а також частину Криму. Вони складали військово-політичне об’єднання племінних союзів на чолі з іраномовними племенами скіфів[68]. Саме це об’єднання й стало основою Скіфського ранньодержавного утворення. М. І. Артамонов, який досліджував суспільний лад скіфів, висловив припущення, що назвами «скіфи царські», «скіфи-землероби» тощо іменувалися не окремі племена, а групи споріднених між собою племен[69]. Нині такої думки додержується переважна більшість фахівців. Хоча до скіфського міжплемінного союзу входили не лише власне скіфи, а й інші племена, які відрізнялися від скіфів походженням і мовою, античні автори називали його «Скіфією». Як відомо, остаточного оформлення це ранньодержавне утворення набуло наприкінці V ст. до н. е. Хоча сучасне населення України й не є прямими нащадками скіфів у біологічному та мовному відношенні, скіфська історія — яскрава сторінка історії нашої держави, а скіфська культура, у тому числі й правова, безумовно, є частиною нашої культурної спадщини[70].
Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений з деякими змінами на звичаєве право. Скіфська культура протягом усієї історії залишалася безписемною[71], тому й фіксація норм звичаєвого права не могла бути здійснена. Поряд зі звичаєм доволі рано з’являється й інше джерело права — правила, встановлені царською владою.
Окрім того, на території Скіфської держави збереглися групи автохтонного населення, які жили, користуючись нормами власного звичаєвого права. Значною мірою зберегли свої правові звичаї, наприклад, племінні союзи таврів у Криму, неврів, що жили на південь від Прип’яті, гелони та будини, які населяли басейн середньої течії р. Ворскли з центром в описаному Геродотом м. Гелон (Herod., IV, 108). Зважаючи на повідомлення Геродота про те, що значна частина будинів говорить грецькою мовою, ймовірним є певний вплив еллінського права, можливо й процесуального, на право гелонів та будинів, які, вочевидь, активно контактували з античними державами Північного Причорномор’я і могли сприйняти деякі правові норми від еллінів.
65
Исократ. Речи / Исократ; [пер. Э. Д. Фролова] // Вестник древней истории. — 1965. — № 3. — С. 201–234; Исократ. Банкирская речь (Трапедзитик) / Исократ; [пер. Н. Н. Залесский] // Вестник древней истории. — 1968. — № 4. — С. 209–216.
66
Венгеров А. Б. Значение археологии и этнографии для юридической науки / А. Б. Венгеров // Советское государство и право. — 1983. — № 3. — С. 28–36.
67
Исаев И. А. История государства и права России: [учебник] / И. А. Исаев. — М: Юристъ, 2000. — С. 4.
68
Стецюк В. М. До питання про етнічну приналежність скіфів / В. М. Стецюк// Археометрія та охорона історико-культурної спадщини. — К., 1999. — Вип. 3. — С. 86.
69
Артамонов М. И. Общественный строй скифов / М. И. Артамонов // Вестник Ленинградского государственного университета. — 1947. — № 9. — С. 74.
70
Скифия: история, хозяйство, быт, религия, искусство, военное дело/ В. Ю. Мурзин, Н. А. Гаврилюк, С. С. Бессонова, Е. Е. Фиалко, Е. В. Черненко. — Николаев: Возможности Киммерии, 2004. — С. 6.
71
Мурзин В. Ю. Скифы: Предания и легенды о народах Северного Причерноморья, рассказанные первым историком Геродотом, и краткий их комментарий / В. Ю. Мурзин, С. В. Петков. — Запорожье: КПУ, 2012. — С. 8.