1. Будь-яке, насамперед державно-організоване, суспільство потребує наявності арбітра, який вирішує конфліктні ситуації між членами такого суспільства на підставі унормованих у ньому уявлень про добро і справедливість. Існування судової влади зумовлено необхідністю суспільства в підтримці правового та соціального порядку, а її державна природа — обов’язком держави цей порядок підтримувати. Судова влада виступає особливою автономною сферою публічної (суспільної) влади, яка має універсальний характер, тобто здатність вирішувати будь-які юридичні конфлікти в політичній, релігійній, економічній, культурній та інших сферах життя суспільства.
Судова влада — поняття, яке в межах доктрини поділу влади позначає одну з гілок державної влади, основне (однак не єдине) завдання якої — здійснення правосуддя. З формального боку (функціонального розуміння) правосуддя ототожнюється із судочинством, судовим розглядом справ. З іншого, змістовного, боку правосуддя — це реалізація ідеї права, досягнення добра і справедливості. З часом до форм здійснення судової влади додається судовий контроль, зокрема конституційна й адміністративна юстиція, який також стає вагомим чинником реалізації ідеї права. На суди також може покладатися тлумачення норм права, насамперед тих, які містяться в конституціях і законах.
2. Для нормального функціонування судової влади вона має бути як легальною, так і легітимною. Легальність влади — це її юридичне обґрунтування, законність, відповідність чинним у державі правовим нормам. Водночас судова влада як складова державної влади потребує відповідної суспільної легітимації. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.
У різні історичні часи легітимність судової влади зумовлювалася різними чинниками: вона була, згідно з відомою типологією М. Вебера, і традиційною, і харизматичною. Нині легітимність судової влади може бути лише раціонально-легальною. Тобто громадяни мають бути переконані, що суд над ними чиниться відповідно до узаконених правових норм, на принципах добра і справедливості. У цьому разі легітимність свідчитиме про ступінь довіри суспільства до судової влади, про суспільну згоду щодо неї, готовність до виконання її рішень.
3. Під судовою владою у зв’язку з наведеним слід розуміти функціонально, а з часом й інституційно, відособлену сферу публічної влади; сукупність владних повноважень судів та інших уповноважених суб’єктів, легітимізованих волею народу або іншого конкретно-історичного суб’єкта легітимації, зміст яких становить здійснення з метою підтримання правопорядку, забезпечення соціальної злагоди та/або інтересів панівних верств суспільства в спеціальних процесуальних формах правосуддя, а також тлумачення норм права та контролю за державними органами і посадовими особами.
4. Для характеристики судової влади певного історичного часу найважливіше, по-перше, що є джерелом судової влади, від імені кого вона здійснюється, хто визнається конкретно-історичним суб’єктом її легітимації, а по-друге — які органи визнаються суб’єктами судової влади і здійснюють судові функції.
5. Судові органи та судове право в Україні мають багатолітню історію, яка сягає корінням принаймні середини першого тисячоліття до н. е. У скіфському суспільстві судова влада досягла доволі значного, як для ранньодержавного утворення, рівня розвитку та виконувала, принаймні частково, своє найголовніше завдання — здійснення правосуддя. Вона мала сакральний характер, сприймалася такою, що ґрунтується на волі вищих сил (язичницьких богів). Судові функції тут здійснювали царі, наближені до них особи (слуги та виконавці), правителі-намісники, призначені для управління певними територіями та родоплемінними групами. У певних випадках судовий розгляд справ, імовірно, могли здійснювати й ради старійшин, які користувалися значним впливом. Оскільки у своїй основі державний апарат ґрунтувався на принципі всемірного використання родової та племінної структури, різноманітні справи, ймовірно, могли розглядати також народні збори (зібрання скіфських воїнів-общинників). Але й тут, безперечно, головну роль відігравали військові керівники, вожді різного рівня, у першу чергу — «царі», які очолювали скіфське військо під час походів.