6. В античних державах Північного Причорномор’я склалася система судових органів, подібна до судових систем більшості держав еллінської ойкумени з урахуванням місцевих особливостей державно-правового розвитку. Сакральний характер судової влади залишався, але воля богів, за тодішніми уявленнями, виявлялася не лише через правителів, а й через «глас народу». Наявність суттєвих лакун у законодавстві та схильність громадян до судового вирішення різноманітних життєвих колізій надавали народному суду дікастів, колегії архонтів, іншим магістратам, що, крім іншого, здійснювали й судові функції, широке поле для діяльності. Процес мав яскраво виражений змагальний характер і складався з кількох стадій: порушення справи, просклесії, анакрісії, стадії судочинства та стадії виконання судового рішення. З античних полісів Північного Причорномор’я відомі випадки спроб впливу на свідків за допомогою магії, що було проявом марновірства, притаманного правосвідомості населення, яке виявлялося на побутовому рівні. Хоча загалом можна дійти висновку, що норми процесуального характеру в Ольвії, Херсонесі, Тірі та Боспорі набули достатньо значного рівня розвитку. В подальшому традиції античної культури, зокрема й правової, не були знищені. Беручи до уваги наступність у праві України, маємо підстави з упевненістю говорити про те, що пізніші судові інституції формувалися на підвалинах, які закладалися ще за часів античності.
7. Княжа доба (IX–XIV ст.) дає змогу оцінити ті перетворення, які проходить влада, зокрема й судова, на етапі еволюції від додержавних архаїчних (варварських) форм до розвиненої середньовічної європейської феодальної держави. Одним з найважливіших чинників, що ініціював цю еволюцію, стала зміна релігійних імперативів у зв’язку з прийняттям християнства та пов’язані із цим культурні впливи.
Зовнішнім виявом цих суспільних перетворень було формування основ державного апарату, зокрема первинної системи судових органів. На початку доби провідними рисами судової влади були асоціація судівництва з особою князя, орієнтація судового процесу на підтримання миру та порядку в громаді, провідна роль позасудових засобів вирішення конфліктів (кровна помста, примирний договір, Божий суд), а сам суд відзначався значним ступенем сакральності, земний княжий суд оцінювався крізь призму справедливого небесного суду.
З першої половини XII ст. починається одержавлення судової влади. Княжі намісники та тіуни, які власне й формують основу системи судових органів, відправляють суд як один зі своїх численних адміністративних обов’язків, який, що важливо, приносить їм значний дохід.
За таких умов відбуваються втрата судовою владою більшої міри сакральності, виникнення та розвиток інституту судових привілеїв, поява доменіальних судів, піднесення ролі церковного суду у світських справах тощо. Втім, особистий суд князя зберігав значною мірою релігійний ореол і розглядався як самий справедливий суд після Божого.
8. Судова влада на українських землях литовсько-польської доби була складним суперечливим явищем, зумовленим соціальною і культурною строкатістю середньовічного, зокрема й українського, суспільства. Станове суспільство породжувало станове судівництво, а партикуляризм влади — партикуляризм права і судочинства. Кожна спільнота претендувала на судову владу поруч, а то й замість держави. Ознакою доби стала певна «конкуренція судових влад» з тенденцією до пріоритету державної судової влади. Відповідно різними були й уявлення про джерело судової влади. Польська традиція визнавала носієм державного суверенітету і джерелом влади народ, тобто шляхту. У Великому князівстві Литовському в суспільстві домінували уявлення про великого князя як носія найвищої справедливості. Суд, який тривалий час був невіддільним від адміністрації, із започаткуванням посад (урядів) виборних земських суддів дедалі більше набував значення самостійної інституції. Водночас зміцнювали свої позиції домініальні суди. Загалом судова система на українських землях Великого князівства Литовського, Королівства Польського і Речі Посполитої була доволі розвинутою. Вона характеризувалася кількома рівнями судових інстанцій, предметною спеціалізацією судів, формалізацією принципів судочинства і вимог до судового процесу.
Найефективнішими у залагодженні конфліктів і втриманні суспільної рівноваги були великокнязівські та громадські (шляхетські й копні) суди. Влада великого князя, значною мірою зберігаючи сакральний характер, «обтяжилася» ідеєю спільного блага, що зумовлювало її стійкий авторитет у судовій сфері. Водночас у шляхетському середовищі пріоритетне місце займали полюбовні суди, які вирішували життєві колізії з урахуванням інтересів конфліктуючих сторін і груп, культурних пріоритетів, суспільних стереотипів, як-то щодо культу шляхетської честі. Авторитет цих судів виявлявся насамперед у суспільному визнанні їхніх рішень і значному, порівняно з іншими судами, відсотку їхнього виконання.