Провадження у справі проходило через певні етапи, які нині іменуються стадіями процесу. Вже за часів античності нормами звичаєвого права передбачалася певна послідовність процесу, перехід від однієї стадії до іншої. Стадії характеризувалися своїми безпосередніми завданнями, що випливали із загальних завдань судочинства, колом органів та осіб, які брали участь у процесі, підсумковими процесуальними рішеннями, порядком (формою) процесуальної діяльності (процедурою) та характером процесуальних відносин.
Процес у справі, розгляд якої мав відбуватися в дікастерії, починався зі стадії порушення справи за письмовою скаргою до відповідного магістрату. Якщо позивач та відповідач були громадянами різних держав, то за принципом, поширеним у всьому еллінському світі, судочинство мало відбуватися в полісі відповідача.
Скарги до Ради (рідше — до Народних зборів) могли подавати не лише вільні, а й раби. За донос, що підтвердився, раб одержував волю (у разі, коли йшлося про вчинення злочинів проти держави), співучасник такого злочину — звільнення від відповідальності, треті особи — грошову винагороду. У разі, коли Рада визнавала донос обґрунтованим, вона одразу ж виносила постанову щодо передавання справи до суду й призначала громадських обвинувачів.
При поданні скарги в деяких випадках стягувалися судові мита. В разі порушення приватної справи стягувалася пританея — судове мито, що сплачувалося обома сторонами (позивачем і відповідачем). Сторона, яка програла процес, мусила повернути суму мита стороні-переможниці. У державних процесах символічне судове мито, яке називалося парастасією, сплачувалося лише позивачем. Іноді з нього могла стягуватися пританея, але лише у випадку, коли за законом позивач мав отримати частину штрафу, що стягувався із засудженого, або частину його конфіскованого майна.
Друга стадія процесу, що називалася просклесією, полягала в заклику до відповідача з’явитися у визначений день до магістрату, в компетенції якого перебував розгляд справи. Цей виклик здійснювався на вулиці чи площі в присутності клетерів — понятих, які у випадку неприбуття відповідача до суду мали свідчити про те, що заклик було здійснено. У такому разі судочинство могло відбуватися й без присутності обвинуваченого (відповідача).
Інколи до обвинуваченого міг бути застосований попередній арешт. При цьому в певних випадках його могли звільнити під грошову заставу («еггіесію»), яка вносилася поручителями.
Третя стадія — анакрісія — була аналогом сучасного судового слідства. На початку позивач оголошував про своє бажання передати справу на розгляд суду магістрату або ж безпосередньо до суду присяжних. В останньому випадку обидві сторони мали підтвердити свої свідчення спеціальною присягою — діомосією чи антомосією. Обидві сторони мали надати докази своєї правоти: закони, всілякі документи, показання свідків, свідчення лікарів, свідчення рабів, отримані під час катування, клятви тощо[84].
Свідками могли виступати лише вільні особи — громадяни чи іноземці. При цьому, як у кримінальних справах, так і в справах з майнових спорів, приносилися клятви. Кожен, хто давав клятву, передбачав у ній те покарання, якого він зазнає в разі її порушення. Не могли давати свідчення жінки, особи, які не досягли 18-річного віку, та близькі родичі сторін. З античних полісів Північного Причорномор’я відомі випадки тиску на свідків за допомогою магії, що було проявом марновірства, притаманного правосвідомості населення, яке знаходило свій вияв на побутовому рівні. Так, завдяки публікації Е. В. Діля до наукового обігу введено графіті з Ольвії: усередині глиняної чашки видряпано слова магічного наговору: «Я зв’язую язики противників по суду та свідків Телесикрата та синів Телесикрата, Агрона, Гіпоніка, Артемідора, Ахіллодора та інших усіх, хто разом із ними»[85]. М. В. Скржинська вважає, що такі наговори найчастіше закопували в могили з метою віддати богам підземного царства пойменованих у написі людей. Греки, очевидно, вірили у здатність померлих завдавати шкоди живим[86].
85
Диль Э. В. Ольвийская чашка с наговором / Э. В. Диль // Известия императорской археологической комиссии (СПб.). — 1915. — № 58. — С. 48, прим. 1.
86
Скржинская М. В. Будни и праздники Ольвии в VI–I вв. до н. э. / М. В. Скржинская. — СПб.: Алетейя, 2000. — С. 95, 96.