Свідчення, отримані від очевидців, подавалися голові суду і за його наказом одразу ж занотовувалися. Іноді, за наявності поважних причин, свідчення могли надсилатися вже в записаному вигляді через довірених осіб. Особисті свідчення називалися мартиріями, письмові свідчення відсутніх, автентичність яких обов’язково повинна була потверджуватися спеціальними свідками, іменувалися екмартиріями. Свідчення рабів неодмінно мусили одержуватися за допомогою катування (биття бичами зі щетини, заливання оцту в ніздрі, підвішування на мотузках, прикладання до боків розжареної черепиці тощо). Одна сторона мала право вимагати від іншої рабів на катування або пропонувати своїх. Відмова при цьому була невигідною, оскільки могла бути використана противною стороною як доказ страху і невпевненості в правоті. Прикладом може бути описана Ісократом у його Трапезитській промові справа боспорського громадянина Сопеїда (IV ст. до н. е.), в якій позивач звинувачує відповідача в переховуванні раба-свідка[87]. Катування раба здійснювалося в присутності обох сторін. Свідчення допитуваних заносилися до протоколу.
Цілком імовірною вбачається наявність в античних полісах Північного Причорномор’я випадків застосування на стадії анакрісії ордалій — «божого суду», наприклад у формі аксиномантії (від гр. αςινε — сокира і μαντεια — пророцтво). Для виявлення винного серед підозрюваних у якомусь злочині сокиру встромляли у стовп, після чого вимовлялися імена запідозрених: при чиєму імені сокира поворухнулася, той і вважався винним.
Після закінчення судового слідства всі документи, свідчення та інші докази складалися до окремих для кожної сторони мідних чи глиняних посудин — ехін — і одразу ж опечатувалися[88]. З цього моменту сторони вже не могли додавати докази і під час подальшого розгляду посилатися на документи, які не зберігалися в їхніх ехінах.
У разі, коли обвинувачений чи відповідач на судовому слідстві прямо визнавав скаргу правильною чи неправильною, процес йшов «прямим шляхом». Ця форма процесу визначалася терміном «ейфідікія». Але водночас йому надавалося право подати зустрічний позов — письмовий протест («параграфе») щодо неправильності скарги. Такий протест розглядався судом у першу чергу (відтоді відповідач уже виступав як позивач і тому мав слово першим). Тепер, якщо первісний позивач не міг довести необґрунтованість протесту, справа припинялася. У протесті відповідач міг заявити, що скарга є безпідставною, або що суд уже розглядав цю справу і виправдав його, або що вичерпано строк давності (5 років), що справу розпочато з порушенням процедурних норм, або не в тому магістраті, якому вона підсудна. У разі незадоволення протесту справа тривала звичайним порядком.
Далі в перебігу судового слідства обидві сторони могли за допомогою свідчень доводити, що справа не підлягає судовому розгляду. Однак проти такого заперечення позивач або відповідач міг подавати протест («епіскепсію»), внаслідок якого виникала нова справа — δικη ψευδομαρτιων проти осіб, які дали неправдиві свідчення, і лише по закінченні її на користь скаржника поновлювалася справа, з якої все розпочалося.
Через подібні зволікання судове слідство могло продовжуватися тривалий час. Проте існувала категорія справ, які мали вирішуватися не пізніше, як за один місяць від дня подання скарги. Це були справи щодо приданого, торговельні справи, справи про несплату податків чи неправильний їхній розподіл[89].
Наступною, четвертою, стадією процесу було, власне, судочинство — безпосередня діяльність суду щодо здійснення правосуддя. День засідання суду призначався після закінчення попереднього слідства й повідомлявся за кілька днів наперед. Засідання розпочиналося з принесення жертв і молитви. Викликалися сторони. Секретар зачитував скаргу позивача й виправдання відповідача, після чого сторони виголошували свої промови.
Перше слово надавалося позивачеві. У разі, коли в одній справі було кілька позивачів, першим виступав найстарший з них. Відповідач же (або його захисник) мав висунути аргументи на свою користь, які заперечували свідчення позивачів у єдиній промові. В більшості процесів для виголошення промов призначався певний час, що контролювався за допомогою водяного годинника — клепсидри, за якою наглядав спеціальний службовець. Обом сторонам надавалося порівну часу, але конкретна тривалість його визначалася залежно від обсягу та важливості кожної справи. На час читання законів, заслуховування свідчень, зачитування інших документів клепсидру зупиняли. Інколи, щоб показати свою впевненість у правоті справи, оратори пропонували противнику говорити додатково в час, наданий для їхньої власної промови, але це, звісно, було лише риторичним прийомом.
87
Исократ. Банкирская речь (Трапедзитик) / Исократ; [пер. Н. Н. Залесский]// Вестник древней истории. — 1968. — № 4. — С. 209–216; Гавриленко О. Л. Трапезитська промова Ісократа як джерело дослідження давньоеллінського цивільно-процесуального права / О. А. Гавриленко// Держава і право: проблеми становлення і стратегія розвитку: 36. матеріалів Міжнар. наук. — практ. конф., 15–16 травня 2010 р. — Суми: ФОП Ляпощенко Л. Г., 2010. — С. 40–43.
88
Пащенко О. Ю. З історії правоохоронних органів Півдня України / О. Ю. Пащенко, С. Г. Водотика. — Херсон: Айлант, 1999. — С. 20; Господарське судочинство на теренах Миколаївщини: від Ольвії до сьогодення / К. Л. Василяка, Т. Ю. Фортуна, Н. О. Агафонова, М. О. Мельник; за ред. К. Л. Василяки. — Миколаїв: Іліон, 2011. — С. 21.