Отже, влада в Давній Русі княжої доби була цілковито зосереджена в руках князя-правителя. Влада князів мала джерелом їхнє княже походження, а гарантувалася громадою князівства, яке приймало князя.
Іншим запитанням, яке потребує відповіді, є проблема поділу влади у добу Середньовіччя. Традиційний поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову виникає у Новий час і є загальноприйнятим у сучасну добу. Його застосування до більш раннього часу допустиме лише для оцінки повноти влади того чи іншого владного суб’єкта, адже такий поділ не мав відповідного усвідомлення в соціумі.
У цьому відношенні традиційною є оцінка судової влади Середньовіччя як такої, що безпосередньо пов’язана з виконавчою. Однак для Давньої Русі княжої доби це твердження є не зовсім коректним. По-перше, вже зазначалося, що в цю добу державна влада була неподільною. А по-друге, і це найважливіше, аналіз наявних літературних джерел дає змогу припускати, що для жителів Давньої Русі, щонайменше у другій половині XI–XII ст., саме судова функція влади стояла чи не на першому місці. Повість временных літ у своїй легендарній частині говорить про те, що Рюрика запросили на княжіння для того, щоби він вирішував спори між племенами, що утворювали союз із центром у Ладозі, а згодом у Новгороді[130]. Так само автор Житія Феодосія Печерського постійно вживає термін «судія» як синонім князя чи його намісника[131]. Таке ототожнення судді з особою, яка веде судове засідання, походить із християнської традиції, згідно з якою Бога нерідко величають суддею, адже він судитиме християн на Страшному суді. «И Судии сєде»[132], говорить про Господа Житіє Авраама Смоленського[133]. Саме в такому контексті автор Житія Михайла Ярославича Тверського переробив слова з книги Пророка Ісаї, щоби наблизити її до давньоруських уявлень: «Поставлю властеля, ругателя ихъ и судию, немилующа ихъ»[134]. В оригіналі йшов перелік різних осіб: судді, пророка, старійшини, мудрого правителя тощо, в «Житії» ж дається характеристика однієї особи: жорсткого правителя та безжального судді.
Втім, судовій владі на Русі все-таки був притаманний певний дуалізм, адже паралельно із судом князя існував суд церковний. Цей суд діяв на основі княжих актів, однак складав окрему систему, яка в багатьох питаннях була підпорядкована зовнішній волі — Константинопольському патріарху. Нам невідомі приклади втручання патріархів у судові справи Київської митрополії, однак така можливість не виключалася. Патріархи, до речі, зверталися до митрополії та князів щодо порушення, на думку Константинополя, церковних правил на Русі[135]. При цьому говорити про церковну владу як паралельну чи альтернативну владі княжій не доводиться: приймаючи християнство від Візантії, Русь сприйняла й характерну для візантійського православ’я підпорядкованість церковної влади світській.
Як зазначалося, судова влада в досліджувану добу не відокремлювалася від влади монархічної. їй були притаманні ті самі риси, що й владі монарха. Однією з головних частин легенди про покликання Рюрика є вказівка на причини такого покликання, адже обраний племенами правитель не зміг їх примирити: «И почата сами в собє володєти, и не бє в нихъ правды, и въста родъ на родъ»[136]. Тож князь мав не просто належати до княжого роду, а й бути людиною сторонньою для громади, адже лише така відстороненість надавала можливості виступати незалежним арбітром.
Після прийняття християнства на Русі різко підвищується суспільне значення княжого суду, що зумовлювалось його сакралізацією. В її основі лежало уявлення про поставлення князя від Бога, а також утвердження в суспільній свідомості подібності остаточного Божого суду, т. зв. Страшного суду, із судом земним, який здійснює Божий ставленик. Так, у збірнику норм і канонів для світських і церковних суддів Мірилі праведному, датованому в чинному вигляді XIII–XIV ст., але, вірогідно, створеному ще на початку XII ст.[137], в повчальній частині загального характеру вміщено окрему статтю, яка є вільним перекладом фрагмента Второзакония (Глава 1), містить вимоги до судді щодо неупередженого розгляду справи й завершується словами: «Яко суд Божий єсть»[138]. Зазначене співставлення небесного Страшного суду та земного суду відобразилось у закріпленні концепту неоспорюваності та остаточності вироку. Така сама сакралізація мала місце й стосовно запровадженого князями церковного суду.
131
Библиотека литературы Древней Руси (далі — БЛДР) / РАН. ИРЛИ; под ред. Д. С. Лихачева, Л. А. Дмитриева, А. А. Алексеева, Н. В. Понырко. — Т. 1: ХІ-ХІІ века. — СПб.: Наука, 1997. — С. 362, 148, 426.
135
Прикладом може бути лист патріарха Германа II митрополиту Кирилу, текст див.: 1228 г. Грамота константинопольского патриарха Германа II к митрополиту всея Руси Кириллу I о непоставлении рабов в священный сан и о неприкосновенности имуществ и судов церковных// Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической Комиссией. — Т. 6: Памятники древнерусского канонического права. Ч. 1 (Памятники XI–XV в.). — СПб., 1880.-Стлб. 79–84.
137
Милов Л. В. О происхождении Пространной Русской Правды / Л. В. Милов // Милов Л. В. Исследования по истории памятников средневекового права: Сб. статей / Под ред. Б. Н. Флори, А. А. Горского. — М.: РОССПЭН, 2009. — С. 286–308; Тихомиров М. Н. Исследование о Русской Правде. Происхождение текстов / М. Н. Тихомиров. — М.; Ленинград: Изд-во АН СССР, 1941. — С. 92–97.
138
Мерило Праведное по рукописи XIV века (далі — Мерило Праведное) / Издано под наблюдением и со вступительной статьей академика М. Н. Тихомирова. — М.: Изд-во АН СССР, 1961. — Арк. 17об. — 18.