У політичних і релігійних трактатах справедливе судочинство відзначається як одна з найважливіших чеснот князя, поряд із захистом Руської землі й християнської Церкви. Особливо звертається увага на те, що це є особистим обов’язком князя. Так, у Слові о полку Ігоревім однією із чеснот Всеслава називається його діяльність як судді: «Князь людемъ судяше»[139]. Так само в Повчанні Володимира Мономаха підкреслюється обов’язок князя особисто проводити суд[140]. Цей обов’язок був закріплений і у договорах князів із вічем, причому він наявний уже в найдавнішому з відомих рядів (договорів) киян з Ігорем Ольжичем 1146 р.[141]
Князь як єдиний носій судової влади мав вершити суд скоріше як арбітр, не стільки засуджуючи одну зі сторін відповідно до законів, скільки розсуджуючи сторони та припиняючи їхній конфлікт для взаємного задоволення (неважко помітити тут міцний зв’язок із додержавними архаїчними формами суду, про які йшлося в попередньому розділі). У повчальній літературі згаданої доби повсякчас наголошується, що князь-суддя має бути милостивим до тих, кого судить, широко вживаються алюзії до Вищого суду Бога як усепрощаючого. «Милость хвалится на суде», тобто милість стоїть вище суду — цю тезу Євангелія від Якова наводить митрополит Іларіон у своєму Слові о законі і благодаті[142].
Розглядаючи справу, князь мав виносити рішення винятково по суті справи і міг відійти як від норм писаного права, так і від наявних правових традицій, тобто судити для встановлення «благодаті», а не сліпо додержуватися букви «закону». Покарання мали вживатися лише в разі відвертої зухвалості з боку злочинця, який порушує і земні закони, і релігійні настанови. Так, слово друге «Образ винамъ» другої, нормативної частини Мірила праведного зазначає, що вина є чотирьох видів: «по нєвєжьству, по напразньству, по нужи, по любви»[143], — тобто через незнання, через гарячність, через потребу, через свідоме бажання. З них лише щодо четвертої вини зазначалося, що «сє єсть тяжка вина и смртная»[144].
Втім, не слід й ідеалізувати княжий суд, який нерідко ставав прикладом адміністративної сваволі та відвертого здирництва з боку суддів. Серапіон Володимирський так викривав віроломство та жагу наживи князів та їхніх урядовців у одному зі своїх повчань: «И по правде не судите: иный по вражьдє творить, иный горкаго того прибытка жадая, а иный ума не исполненъ; толко жадаеть убити, пограбити, а еже а что убити, а того не вєсть»[145].
Неодноразово й літописці звертали увагу на обтяжливість штрафів, які накладали в судах княжі урядовці. Так, Нестор у Повісті временных літ у записі під 1093 р. зазначає, що «наша земля оскудила есть от ратии и продажь»[146]. А автори Лаврентіївського літопису під 1176 р. ставлять на карб молодим князям те, що їхні посадники «же многу тяготу людемь симь створиша продажами и вирами»[147]. Порівнюючи ці згадки зі словами Серапіона Володимирського, можна помітити наголос не на «пограбуванні в очікуванні доходів», а на власне «продажах та вірах», тобто тут скоріше йдеться саме про те, що суддя будь-яку справу хотів завершити вироком, а не примиренням сторін. Адже, як відомо з Мірила праведного., у разі, коли людина когось безпідставно звинувачувала, вона каралася тим самим покаранням, яке передбачалося за звинуваченням: «…Прияти ту жє казнь чаитє оже на друга гластє. Божии законъ тако велить»[148]. Суддя ж отримував певний відсоток від штрафів і був зацікавлений збільшити їхню кількість.
Церква засуджувала таку практику, і прикладом тут може бути текст Повчання тверського єпископа Симеона із критикою князя, що ставить неправедного суддю: «И рече єпископ: “Аже будеть князь добрь, богобоин, жалуеть людий, правду любить, — исбираеть тиуна или коего волостеля — мужа добра и богобоина, страха Божия полна, разумна, правдена, по закону Божию все творяща, и суд ведуща, и князь в рай, и тивун в рай. Будеть ли князь без Божия страха, христьян не жалуеть, сирт не милуеть, и вдовицями не печалуеть, — поставляеть тивуна или коего волостеля — человека зла, Бога не боящася и закона Божия не вєдуще, и суда не разумєюще, толико того деля, абы князю товара добывал, а людий не щадить. Аки бешена человека пустилъ на люди, дав ему мечь, — тако и князь, дав волость лиху человеку губити люди. Князь во ад и тиун с нимь во ад!”»[149].
139
Текст Слова цитується за виданням: Зимин А. А. Слово о полку Игореве / А. А. Зимин. — СПб.: «Дмитрий Буланин», 2006. — С. 488.
141
ПСРЛ. — Т. 2: Ипатьевская летопись. — Изд. 2-е. — М.: Воет, лит., 1962. — Стлб. 321–322.
147
ПСРЛ. — Т. 1: Лаврентьевская летопись. — Изд. 2-е. — Ленинград: Изд-во АН СССР, 1926–1928. — Стлб. 374.