Зазначені договори містили значні обмеження для самого князя як щодо можливості володіти землями у Новгородському князівстві, так і відвідувати ті чи інші волості загалом. Тож можна зробити висновок, що у разі, коли князь не мав у певній місцевості своїх постійних урядовців і не міг особисто вирушити туди для виконання судових функцій, він міг зобов’язати когось зі свого двору або зі складу дружини відвідати ці землі та за потреби здійснити там суд. Така особа відповідно називалася суддею. Аналогічна практика призначення суддів із числа дворян збереглася й у Великому князівстві Литовському.
Хоча формальної ієрархії судових органів княжа доба ще не знала, не викликає сумнівів наявність фактичної зверхності княжого суду над судом його урядовців. Формально за своєю юридичною силою вирок тіуна чи намісника не відрізнявся від вироку самого князя, й апеляція як така не передбачалася. Проте існувала можливість скарги до князя на дії його службовців, яка могла викликати, зокрема, й пересуд певної справи. Водночас сама по собі апеляція чи вимога повторного розгляду справи сприймалися суспільством негативно. Так, у Новгородських договорах віча з князями та в княжих уставних і судних грамотах XIII–XIV ст. нерідко вимагається «суженого не посужу вати». Така ж норма містилася в договорах полоцького віча з князями і згодом перейшла до місцевих земських привілеїв[157].
Зрештою, слід повернутися до власне княжого суду в другий період княжої доби. Враховуючи все викладене, можна зробити висновок: хоча князь і продовжував бути носієм судової влади, він, однак, дедалі рідше вів справи особисто. Лише окремі найважливіші справи розглядаються князем. Іноді обов’язок князя особисто розглядати певний тип справ закріплювався формально в міжнародних договорах чи в наданих самим князем судових привілеях. Найдавнішим відомим текстом такого привілею є підтверджувальна Грамота Великого князя Дмитра Івановича Донського Микулі Андрієвичу, датована 1370–1371 рр.: «А кому будет с ним суд, наместници мои не судите его, блюдите его. Яз, князь великий, сужу его»[158]. Однак вона дана «по деда свое[го] князя великого грамоте», тож саме пожалування права суду слід відносити до часів правління Івана Даниловича Каліти, себто до першої половини XIV ст.
Процес поступового перенесення судових функцій від князя до його службовців можна назвати «обезкняженням» суду. Хоча формально статус світського суду та сила його присуду не змінюються, відбуваються значні зміни в суспільному уявленні про значення суду. Насамперед суд утратив значну частину наявної раніше сакральності.
3.3. Церковні, третейські та доменіальні суди
Із другим періодом княжої доби пов’язані виникнення й розвиток ряду інших судових органів. Передусім слід приділити увагу церковному суду, який, хоча й виник після прийняття християнської віри ще наприкінці X ст., однак тривалий час майже не залишав письмових відомостей про своє існування. При цьому текст Церковного статуту Володимира зазнав значних змін і доповнень і, хоча дійшов до нас у багатьох списках, не піддається історичній реконструкції. Тому встановити ні первісний текст, ані точний час створення Статуту зараз неможливо. Немає переконливих відомостей і про склад церковного суду. Ймовірно, в основу було покладено візантійський зразок, однак упевнено це стверджувати важко, враховуючи доволі вільне ставлення давньоруських церковних ієрархів до церковних канонів, що відобразилося в їхніх працях як публіцистичного, так і нормативного, характеру.
На відміну від княжого суду в церковній сфері існувала чітка ієрархія, заснована на ієрархії церковного управління. Судові функції були лише додатком до інших функцій відповідних адміністративних органів. У межах церковних округ уся повнота судової влади належала вищому місцевому ієрарху. Найважливіші справи, як-от суд над окремими ієрархами, найважливіші справи віри тощо належали до компетенції митрополичого суду. В межах окремих єпархій справи були підсудні єпископам, але безпосередньо судовий розгляд могли вести призначені ними заступники. За потреби судові функції могли виконувати рада ієреїв, єпископська рада чи помісний собор. Зазвичай це робилося за потреби апеляційного розгляду справи, наявність якого була яскравою відмінністю від суду світського.
158
Кучкин В. А. Автограф сподвижника Дмитрия Донского / В. А. Кучкин// Родина. — 1995. — № 2. — С. 23–26; Кучкин В. А. Забытый документ XIV в. из находки 1843 г. в московском Кремле / В. А. Кучкин// Исторический архив. — 1997. — № 3. — С. 14–20.