Крім того, прибічники теорії громадських судів наводять й інші, ще опосередкованіші докази, в основі яких лежить теорія участі громади загалом або через окремих обраних нею членів у вирішенні конфлікту між сторонами. Нерідко в таких припущеннях є і слушні моменти, однак вони не є доказами щодо власне наявності у громади судових функцій.
Утім, слід враховувати, що громада брала активну участь у підтримці миру як між членами громади, так і з іншими громадами. Звідси активна її участь у процесі розслідування (гоніння сліду, звід, заклич), забезпеченні прав і поручительстві та підтримці винного члена громади (дика віра, віра без видачі винного). Осуд громади виражався у ненаданні захисту своєму члену, що вчинив правопорушення (поток і пограбування, особиста виплата віри). Однак право громади було і її обов’язком: громада підтримувала порядок на своїй території й у разі неналежних дій уся підлягала покаранню.
Участь громади у правосудді забезпечувалась і через інститут послухів. Вони були не просто свідками, належати до числа послухів могли далеко не всі члени громади. До послухів висувався ряд як світських нормативних, так і церковних вимог. Це мали бути люди відомі, вільні, які раніше не піддавалися церковному покаранню, тощо. Бути послухом було дуже відповідально. Церква вважала, що неправдиві свідчення послуха належать до числа найтяжчих злочинів, на рівні з умисним вбивством.
Окремо слід розглянути питання про судові функції віча. Раніше вже зверталася увага на те, що віче як представник громади стояло на сторожі її інтересів. Зібравшись на віче, громада могла вирішити питання, чи належним чином князь та його урядовці виконують свої функції. І в разі негативної відповіді — вимагати в князя виправити зазначені порушення. Лише в екстраординарних випадках віче могло спробувати змістити такого князя. У відомих з літописів випадках, коли галицьке віче засудило князів Ігоревичів до страти, віче Новгорода страчувало бояр або київське віче починало розправи над урядовцями та розоряло їхні маєтки, слід, як видається, говорити не про норму «вічевої демократії», а про приклади сваволі громади, силовий опір як засіб позаправової боротьби. Недарма такі дії засуджували і літописці, і Церква, і населення та можновладці інших князівств.
Фактично у цих відносинах діяло право «сильного», яке сприймалося як вираження ідеї «Божого суду». В ситуації, коли сильнішою була громада, князь втрачав свій стіл, а іноді й життя. Гнів громади падав і на всіх княжих людей. Однак у разі, якщо князю вдавалося утриматися при владі чи повернути її, він міг цілком правомірно репресувати «заколотників», оскільки останні самим фактом повстання ставили себе поза законом. Так, можна згадати покарання киян Мстиславом Ізяславичем 1069 р. чи розправу над Звенигородським вічем воєводою Іваном Халдєєвичем 1146 р. Тож віче не було судовим органом ані у вузькому, ні в широкому розумінні.
3.5. Доступність суду
Розгляд судочинства Давньої Русі княжої доби буде неповним без відповіді на запитання про доступність суду для населення. Воно охоплює як можливість жителя звернутися до суду, так і те, наскільки важко йому давалася участь у процесі.
Що стосується власне територіальної доступності суду, то тут ситуація була цілком прийнятною. В перші століття незначні розміри безпосередніх володінь Рюриковичів робили їхній суд доволі доступним. Окрім того, щороку князі або їхні намісники вирушали в полюддя, відвідуючи віддалені регіони і здійснюючи там суд. Згодом доступність суду для поселенців збільшується, оскільки намісники чи посадники перебували в кожному місті. Слід враховувати, що переважній більшості ареалів слов’янської колонізації притаманна така риса: відносно велика кількість міст, навколо яких розкидані невеличкі поселення, нерідко хуторського типу. Віддаленість міста від найдальших поселень рідко перевищувала 1015 кілометрів. Ураховуючи високий рівень мобільності поселенців, господарство яких потребувало значної кількості гужового транспорту, така віддаленість не становила помітної проблеми. Однак існували й регіони віддаленої колонізації, особливо на півночі Новгородської та Ростово-Суздальської земель. Судячи з наявних даних, насамперед договорів Новгорода з князями, в таких регіонах продовжувала діяти система, близька до колишнього полюддя: княжі люди раз або декілька разів на рік їздили в ці віддалені регіони, збираючи податки та здійснюючи суд.