Слід звернути увагу на важливість як формальних, так і змістовно-сутнісних ознак правосуддя, співвідносячи й розмежовуючи поняття правосуддя та самосуд. Самосуд за формою не є правосуддям, оскільки не передбачає форми судового здійснення, встановленої чи санкціонованої державою. Якщо правосуддя зазвичай здійснюється виключно державними судами, то самосуд — приватними особами. У цьому розумінні самосуд постає як вчинення розправи над особою без належних на те правових підстав і в позасудовому порядку. Самосуд за змістом має ознаки, характерні для явища правосуддя, — аналогію мети (наприклад, відновлення прав, компенсація нездатності чи неефективності державних судів у покаранні винних). Ще одним ключовим елементом аналізу самосуду є залежність його оцінки від праворозуміння (домінування легізму означатиме визнання самосуду поза правовим полем, тоді як природно-правове чи соціологічне праворозуміння може сприяти визнанню самосуду правовим і навіть правомірним чи легітимним явищем). Таким чином, виявляється діалектичний зв’язок між поняттями «самосуд» і «правосуддя», явища якого можуть мати й ознаки «узаконеної помсти, яку називають правосуддям» (П. О. Кропоткін).
Зазначене дає нам підстави запропонувати таку гіпотезу: поняття правосуддя та судочинство є різними за змістом, їх слід розмежовувати. Обґрунтованість цієї гіпотези має потенціал скорегувати традиційне визначення терміна правосуддя. Водночас корегування змісту визначення правосуддя автоматично не вирішує ні проблеми сутнісного визначення правосуддя, ні практичних проблем, які знаходять своє відображення та вирішення в межах і філософсько-правових напрацювань праводержавознавства.
Яке дослідницьке значення можуть мати наведені міркування? Етимологічне та термінологічне значення слова правосуддя слугує смисловим дороговказом, спрямованим на осмислення явищ, позначених термінами правосуддя, зокрема й у зв’язку з термінами право (правовий), справедливість (справедливий), суд {судити).
Оскільки виявлення зазначених смислів є потенційно безмежним, доцільно окреслити можливі підходи, зокрема наукові, до визначення правосуддя як об’єкта дослідження.
Правосуддя як об'єкт дослідження можна визначати за допомогою трьох загальнонаукових підходів: дескриптивного, атрибутивного та сутнісного[10].
Дескриптивний (описовий) підхід полягає у виокремленні для визначення й описання тих рис, що вирізняють правосуддя як явище з-поміж інших: як суміжних (як-от суд, судочинство, самосуд, квазісуд тощо), так і несуміжних. Як наслідок — описове визначення (дефініція) правосуддя. Застосування описового підходу здатне виявити численні риси явища правосуддя. Серед них найбільш очевидними є такі, наприклад, як те, що правосуддя — це судова діяльність, що суд — орган здійснення судової влади, суддя — особа, вповноважена здійснювати судочинство, тощо. Проте, оскільки правосуддя як явище може мати різні прояви, виникає потенціал плюралізму (чи навіть безмежності) рис, які можуть описувати правосуддя. В цьому зв’язку, через те що одні й ті ж ознаки можуть бути притаманні різним явищам, і виникає потреба визначення істотності цих рис, чому може сприяти, наприклад, атрибутивний підхід.
Атрибутивний підхід зосереджує увагу на виокремленні визначальної риси правосуддя (певного атрибута, як, наприклад, судової діяльності, судового здійснення права), що конечно характеризує і решту ознак явища. При застосуванні цього підходу правосуддя, наприклад, може розглядатися як «суд за правом», що вказує на такі атрибути явища правосуддя, як «суд» і «право», «правосудність», котрі можуть бути визначені як ключові атрибути правосуддя.
Цінність атрибутивного підходу дедуктивно значуща, але індуктивно відносна. Так, для визначення злочину (й відтак покарання за допомогою правосуддя) дескриптивний підхід виявить низку ознак злочину (суспільна небезпечність, протиправність і кримінальна караність, діяння, вина). Кожна із цих ознак може бути атрибутом злочину, однак, як традиційно вважається, лише їхня сукупність визначає, що позначає термін «злочин». Крім того, виникає запитання: а який з атрибутів є істотним, визначальним? Ось і з’ясовується, що дескриптивний та атрибутивний підходи мають відносну цінність при відповіді на це запитання. Звідси — і обґрунтованість звернення до сутнісного підходу.,
10
Бігун В. С. Людина в праві та науках про право: три загальнонаукові підходи до дефініції / В. С. Бігун // Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи): Матеріали Першого всеукраїнського «круглого столу» (м. Львів, 16–17 вересня 2005 р.). — Львів: Край, 2006. — С. 37–42.