Один із принципово важливих дослідів, що був поставлений у наш час всупереч ортодоксальному методові органічного синтезу, полягав ось у чому: в суміші водяних випарів, метану й аміаку, тобто газів, які, мабуть, містила первісна атмосфера нашої Землі, пропускали протягом кількох тижнів електричну іскру. Що відбувалося при цьому, ніхто не знає. Хімічні продукти, що утворювались, осідали на дно посуду, в якому кипіла вода. І ось по закінченні досліду розчин було проаналізовано. Як ви гадаєте, що в цій воді знайшли?
Я знизав плечима.
— В ній виявились розчинені амінокислоти, з яких складаються всі природні білки! Зверніть увагу на методику досліду! Беруть якусь суміш газів і з нею щось роблять. І — в результаті виходить речовина, синтезувати яку можна лише через багато років напруженої праці аналітиків і синтетиків. Хімік, який проробив цей дослід, знехтував методом аналізу-синтезу. Він пішов шляхом, яким простувала сама природа!
— Якщо теорія Опаріна[3] про самовільне зародження життя правильна, — казав далі вчений, — то, виходить, створивши в лабораторії умови, які колись були на Землі, ми маємо обов’язково одержати живу матерію. Все питання в часі: коли саме зародиться жива матерія?
У природі процес еволюції найпростіших хімічних речовин у складні білкові й далі, в живу клітину, напевне, тривав кілька мільйонів років, і, здавалося б, нема ніякої надії прискорити цей процес. Як прискорити процес зародження живої матерії? Як перемогти фактор часу, котрий не обмежував природу в її безперервних спробах випадково сполучити речовини так, щоб із них утворилася жива матерія?
Саме у відповідях на ці питання бачу я основне покликання людського розуму. Не в аналізі й синтезі білкових речовин, а в якомога точнішому відтворенні умов, котрі були мільйони років тому на Землі, у прискоренні процесу зародження життя. Людський розум мусить подолати час. Ось у чому основне завдання синтезу білка. До речі, перед собою я поставив завдання синтезувати живу істоту протягом місяця, точніше — трьох тижнів.
— Чому такий термін? — здивувався я. Брайнін знову всміхнувся і посмикав борідку.
— Я хотів усе це зробити за час, поки всі мої співробітники перебуватимуть у відпустці.
— Дивно. Хіба вам не потрібна була їхня допомога?
— Бачте, я не хотів, щоб вони думали про мене, як про діда, що здурів на старість. Дослід, як я його поставив, має такий дикий, такий неймовірно безглуздий вигляд, що… Одне слово, мені було б незручно перед моїми товаришами, котрі вважають мене ще здатним до наукової роботи. Особливо коли б результати досліду виявились незадовільними.
— Тоді я нічого не розумію.
— Вся суть у факторі часу. Ви, напевне, знаєте класичний опис старенької Землі, якою вона постає перед нашою освіченою фантазією за тих далеких епох, коли життя тільки-но зароджувалось. Кисню атмосфері бракувало, її насичували такі первинні гази, як аміак, метан, водяна пара. Моря являли собою насичений різними речовинами бульйон, в якому все змішувалося, вступало в реакції, сполучалося, розпадалось і таке інше. І все це за умов високої температури, сильного, вбивчого ультрафіолетового й рентгенівського випромінювання сонця, космічного опромінювання, фантастичних за силою гроз із страхітливими блискавицями й оглушливим гуркотом грому. Так ось, для того, щоб швидше розв’язати завдання, я вирішив розпочати дослід із створення відповідної моделі первісної Землі. Моя модель мала бути достатньо “первісна”, щоб на ній змогло самовільно зародитися життя, але не настільки “юна”, щоб цей процес почався на голому місці. І ось, щоб перемогти час, я вирішив “допомогти” своїй мініатюрній Землі засобами сучасної хімії. Навіщо чекати, доки самовільно утворяться карбіди металів? Нащо очікувати появи найпростіших амінокислот, коли все це вже синтезовано? Я вирішив передати в руки випадку все те, чого набула сучасна хімія і що я мав у своїй лабораторії.