— Правильно! Бувало й таке. Машині ставили умови задачі і потім супроводжували їх коротким кодом, в якому говорилося, наприклад: “Розв’язувати за програмою номер двадцять”. І вона розв’язувала.
— Ну, на цьому й закінчуються всі чудесні мислячі здібності вашої машини! — вигукнув я.
— Навпаки, саме тут починається найцікавіша робота над удосконаленням таких машин. Чи розумієте ви, чому машина, перед якою поставили вихідні дані задачі, сама не в змозі обрати програму роботи?
— Звичайно, розумію, — мовив я. — Бо самі цифри, які ви поставили перед нею у вигляді послідовних імпульсів, ні про що не говорять. Ваша машина не знає, що з ними робити. Вона не знає ні умов задачі, ні того, що від неї вимагають. Вона мертва. Вона не здатна аналізувати задачу. Це може зробити лише людина.
Пасажир у смугастій піжамі посміхнувся й кілька разів пройшовся по купе. Потім вернувся на своє місце і знову закурив. Хвилинку помовчавши, він заговорив далі:
— Був час, коли я міркував точнісінько так, як ви. Справді, чи може машина замінити людський мозок? Чи може вона виконувати неймовірно складну аналітичну роботу? Чи може вона, врешті-решт, мислити? Звичайно, ні, ні і ні. Так мені здавалося. Це було в той час, коли я тільки-но взявся конструювати електронні лічильно-обчислювальні машини. Як багато змін сталося відтоді! Як мало теперішня електронна машина схожа на ту, колишню! Раніше така машина була спорудою, що займала величезну будівлю. Вона важила сотні тонн. Аби працювати, їй потрібні були тисячі кіловат енергії. А скільки радіодеталей і радіоламп! Що досконалішими ставали машини, то невпинніше зростали їхні розміри. Машини перетворювались на електронних гігантів, які хоч і розв’язували дуже складні математичні задачі, але, на жаль, постійно потребували пильного нагляду людини. Незважаючи на всі вдосконалення, це були дурні, бездумні чудовиська. Часом мені здавалося, що такими вони й лишаться назавжди… Ви, мабуть, пам’ятаєте перші повідомлення про електронні машини, які перекладали з однієї мови на іншу? 1955 року одночасно у нас і в Америці було створено машини, що перекладали журнальні математичні статті з англійської мови на російську і з російської на англійську. Я читав кілька перекладів і переконався, що вони не такі вже погані. В той час я повністю присвятив себе машинам, які виконують математичні операції. Зокрема, понад рік я вивчав і конструював машини для перекладу.
Слід сказати, що зусиллями самих лише математиків і конструкторів створити такі машини було б неможливо. Дуже багато нам допомогли лінгвісти, склавши такі орфографічні й синтаксичні правила, що їх можна закодувати і вмістити в довгочасній пам’яті машини як програму дії. Не буду оповідати про ті труднощі, що їх нам довелося перебороти. Скажу лише, що кінець кінцем вдалося створити електронну машину, яка перекладала російські статті і книги будь-якого змісту на англійську, французьку, німецьку та китайську мови. Переклад виконувався з такою ж швидкістю, з якою російський текст друкувала спеціальна записувальна машина. Ця машина виробляла й необхідний для перекладу код.
Під час роботи по вдосконаленню однієї з таких машин я захворів і прокачався в лікарні близько трьох місяців.
Справа в тому, що в роки війни я командував радіолокаційною станцією і під час нальоту німецької авіації був контужений, переніс тяжкий струс мозку, і це давалося та й нині дається взнаки. Так ось, саме тоді, коли я працював над новим типом магнітної пам’яті для електронних машин, з моєю власною пам’яттю почало коїтися щось не зовсім добре. Знаєте, бувало так: бачиш людину, яку близько знаєш, а як звати, — згадати не можеш. Лежить перед тобою якийсь предмет, а ти забув, як він зветься. Або ж прочитаєш слово і не розумієш, що воно означає, хоч слово тобі добре знайоме. У мене це й тепер буває, але не так часто. А тоді це стало катастрофою. Якось мені був потрібен олівець. Я гукнув лаборантку і кажу їй: “Принесіть мені, будь ласка, ось це… Ну, як його… те, чим пишуть”. Вона посміхнулась і принесла мені ручку. “Ні, — кажу, — мені не це треба”. — “Іншу ручку?” — “Ні, — мовлю, — інше, чим пишуть”. Я сам злякався за ту нісенітницю, яку говорив, і якою, мабуть, налякав її. Вона вийшла в коридор і голосно сказала одному інженерові: “Мерщій зайдіть до кімнати і погляньте на Євгена Сидоровича. Він заговорюється”. Ввійшов інженер. А я стою перед ним і не знаю, хто він, хоч працюю з ним уже три роки. “Еге, батечку, ти, здається, допрацювався, — мовив він. — Посидь хвилинку спокійно, я зараз повернуся”. Він прийшов з лікарем та двома молодими працівниками інституту, і вони вивели мене з кімнати, посадили в машину й відвезли до клініки.