Коли мене виписали з лікарні, Віктор Васильович Заліський наполіг на тому, щоб я залишив роботу в інституті. Мені призначили пенсію. Окрім того, я непогано заробляв, перекладаючи з іноземних мов наукові статті. Та, незважаючи на всі заборони медиків, я розпочав роботу над своєю Суемою вдома.
Передусім я вивчив численну літературу про електронні машини того часу. Я перечитав величезну кількість книжок і статей про життєдіяльність нервової системи людини й вищих тварин. Я старанно вивчав математику, електроніку, біологію, біофізику, біохімію, психологію, анатомію, фізіологію та інші, здавалося б, найвіддаленіші одна від одної науки. Я добре собі уявляв, що коли й зможу побудувати Суему, то тільки завдяки синтезові великої кількості даних, нагромаджених всіма цими науками й узагальнених такою наукою, як кібернетика. Водночас я почав роздобувати матеріали для майбутньої машини. Мене вже не лякали її розміри. Річ у тім, що тепер усі електронні лампи можна було замінити напівпровідниковими приладами. Там, де раніше містилась одна радіолампа, тепер можна було розмістити до сотні її кристалічних замінників з германію та кремнію. Легше було і з монтуванням. Я розробив нову схему пам’яті Суеми.
Для цього за моїм проектом було виготовлено багатопроменеву електронну трубку у формі кулі діаметром в один метр. Внутрішня поверхня її була покрита тонким шаром електрету — речовини, здатної електризуватися і довгий час зберігати електростатичний заряд.
У центрі кулі розміщувались електронні гармати так, що електронні промені екранували будь-яку ділянку її поверхні, створюючи або знімаючи електричні заряди. Фокусувалися промені так гостро, що на площі в один квадратний мікрон можна було записати до п’ятдесяти електричних імпульсів. Отже, на внутрішній поверхні голови Суеми була можливість розмістити до тридцяти мільярдів різних кодів. Як бачите, обсяг пам’яті Суеми був майже такий самий, як і обсяг людської пам’яті!
Я вирішив навчити Суему слухати, говорити й писати. Це було не так уже складно, як ви гадаєте. Ще тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого року збудували машину, котра кодувала й записувала сигнали під диктовку. Правда, така машина впізнавала голоси лише своїх конструкторів. У минулому столітті німецький учений Гельмгольц з’ясував, що звукам людського голосу відповідають строго визначені комбінації частот коливань, які він назвав “формантами”. Хто б не вимовляв звук “о” — чоловік чи жінка, дитина чи старий дід, — під час вимовляння його завжди в голосі присутня певна частота коливань. Так ось ці частоти я й узяв за основу кодування звукових сигналів.
Важче було навчити Суему читати. Але й цього пощастило домогтися. Велику послугу зробили приймальні телевізійні трубки. За єдине око Суеми був фотографічний об’єктив, котрий проектував текст на надчутливий екран телевізійної трубки. Електронний промінь цієї трубки, промацуючи зображення, виробляв систему електричних імпульсів, які строго відповідали тому або іншому знакові чи малюнку.
Навчити Суему писати було легко. Це робилося так само, як і в старих електронних машинах.
Складніше було зробити так, щоб вона розмовляла. Довелося спроектувати звуковий генератор, котрий за даною послідовністю електричних імпульсів виробляв би той або інший звук. Для Суеми я обрав тембр жіночого голосу, що цілком відповідало її імені. Навіщо я це зробив? Це було викликане технічними причинами. Річ у тім, що жіночий голос чистіший і його легше розкласти на прості звукові коливання.
Отже, нарешті основні органи чуття, органи спілкування з зовнішнім світом для Суеми були готові. Залишалась найскладніша частина роботи — змусити Суему правильно реагувати на зовнішні подразнення. Суема мала передусім навчитися відповідати на запитання. Ви звертали увагу, як вчать дитину говорити? їй звичайно говорять: “Скажи “мама”, — і вона повторює: “Мама”. З цього почав і я. Коли я промовляв у мікрофон слово “скажи”, вироблявся код, за яким вмикався генератор, що відтворював голос. Електричні імпульси спочатку мчали по дрогах у пам’ять Суеми, записувались там і повертались у звуковий генератор. Суема повторювала ці слова. Цю найпростішу операцію — операцію повторювання — Суема виконувала бездоганно. Поступово я це завдання ускладнював. Я, наприклад, читав їй кілька сторінок підряд. Під час читання вона записувала їх у своїй пам’яті. Потім я говорив їй: “Повтори” — і Суема точно повторювала почуте. Зважте, вона запам’ятовувала все з першого разу! Її пам’ять, як кажуть, була феноменальна, бо складалася з електричних імпульсів, які не стирались і не зникали. Згодом Суема стала читати вголос. Я клав перед об’єктивом її ока книгу, і вона читала. Імпульси зображення записувались у її пам’яті і тут же повертались до звукового генератора, де й відтворювались у вигляді звуків. Признатися, я не раз тішився її читанням. Голос Суема мала приємний, читала досить виразно, хоч трохи сухувато, без почуття.