Реакція Джека Ліндера була надзвичайна. Він обійняв мене, розцілував у обидві щоки і, всунувши мені до кишені п’ятидоларовий папірець, серйозно заявив: “Нарешті серед цієї зграї прихвоснів я зустрів порядну людину. Бери, брате, бери, не соромся. Це тобі за твою щиру душу”.
Зворушений, я залишив “Космос”, радіючи з того, яка ж все-таки розумна ця бестія “ЕР, модель № 1”.
Після першої операції моє довір’я до машини помітно зросло. Наступного разу я поставив п’ять доларів. Машина порадила мені купити п’ять парасольок і дала адресу одного лихваря, до якого я мав піти. Парасольки вихопила в мене з рук лихварева жінка і заплатила двадцять доларів. У квартирі під стелею луснули водогінні труби, і муніципалітет відмовився їх ремонтувати, бо мешканці не платили за житло.
Сто п’ятдесят доларів я перетворив на чотириста таким чином. Машина наказала мені піти до Центрального вокзалу й лягти на рейки перед швидким поїздом, що відходив до Чікаго. Слід сказати, я довго вагався, перш ніж зважитися на цей крок. І все ж я пішов і ліг. Не дуже приємне відчуття, коли в тебе над головою гуде електровоз. Пролунало два дзвінки, поїзд просигналив, а я лежу. Підбіг поліцай. “Вставай, волоцюго, чого розлігся!” Я собі лежу непорушно, а в самого серце ось-ось вискочить з-під піджака. Мене поволокли, а я опираюсь. Почали бити ногами, а я вчепився руками в рейки. “Скиньте з колії цього ідіота! — крикнув машиніст. — Через нього поїзд спізнюється вже на п’ять хвилин!”
На мене одразу накинулось кілька чоловік і понесли у вокзальне відділення поліції. Худий фараон оштрафував мене на сто п’ятдесят доларів. “Оце, — думаю, — і “ЕР, модель № 1”!”
Виходжу я з відділення, наче побитий пес, — і раптом мене оточує юрба людей: “Це він, — гукають, — це він! Качати його!” — “За що? — питаю. — Що я такого зробив?” — “Коли б не ви, з усіх нас були б тепер котлети”. — “А в чім річ?” — “Поїзд до Чікаго затримали. А зразу за вокзалом розібрано колію. Якби ми поїхали на п’ять хвилин раніше, то… Слава нашому рятівникові!” Тоді я зметикував і кажу: “Леді й джентльмени. Слава — це добре. Та мене за мій героїзм оштрафували на сто п’ятдесят доларів…” Після цих слів усі, хто був довкола, почали пхати мені до кишень гроші. Вдома я підрахував. Чотириста доларів — як один цент! Я ласкаво погладив по теплих боках машину “ЕР, модель № 1” і ганчіркою стер з неї пилюку.
Наступного разу я поставив п’ятсот доларів і натиснув педаль. Порада була такою: “Негайно одягнися у все нове, зійди на Бруклінський міст і стрибни в Гудзон поміж п’ятою й шостою опорами”.
Після випадку на Центральному вокзалі я вже нічого не боявся. Знайшов на П’ятій авеню магазин готового одягу, купив собі все наймодніше, одягся і пішов стрибати в Гудзон.
Коли я перехилився через перила мосту і глянув у чорну глибінь, де текла брудна вода нашої славетної річки, в мене по спині забігали мурашки. Це було страшніше, ніж лягти під поїзд. Одначе я тепер безмежно вірив своїй машині і тому, міцно зажмурившись, кинувся вниз. І тут сталося незвичайне. Крізь склеплені повіки я раптом відчув, як на мене сяйнуло яскраве світло, а за кілька секунд я вдарився об щось м’яке й пружне, а потім підстрибнув, знову вдарився і, нарешті, повиснув у повітрі. Я розплющив очі й з’ясував, що лежу на густій сітці, натягнутій поміж опорами мосту. З-під мосту мене освітлювали яскраві прожектори, коло них було видно силуети людей. Потім хтось крикнув у рупор: “Молодець. Чудово. Вилазь сюди”.
Мене витягли наверх і почали поздоровляти. З’явився якийсь тип і простягнув мені пачку грошей. “Ось, — каже, — одержуйте. Через тиждень приходьте дивитися в кінотеатр “Гомункул” фільм з вашою участю в ролі самогубця. Тут — півтори тисячі доларів. По виході картини на екран одержите решту п’ятсот”.
Я ходив протягом тижня на всі сеанси в “Гомункул” і дивився на себе в ролі самогубця. П’ятсот доларів мені так і не додали. Сказали, що якраз на цю суму я надивився на себе…
Невдовзі після цього до мене приїхали представники від фірми братів Крукс, і я з радістю заплатив їм за свою електронну машину. Відтоді вона стала, як кажуть, моїм “тілом і душею”. Наступною операцією, яку я виконав за порадою електронної машини, було одруження з однією старою леді з Паркової авеню. Одруження обійшлося мені в тисячу доларів. Через п’ять днів леді померла, лишивши мені чек на п’ять тисяч. Цю суму я перетворив на старе, напівзруйноване ранчо в штаті Невада, за яке через тиждень від уряду одержав компенсацію — п’ятнадцять тисяч: на місці мого ранчо збудували атомний полігон. На п’ятнадцять тисяч я закупив у одного канадця тихоокеанські краби, котрі тут же перепродав ресторанові “Рітц” за тридцять тисяч. Якимось чудом мої краби виявились єдиними з усього асортименту в країні, що мали припустиму дозу радіоактивного зараження. Після всіх цих вдалих операцій я вирішив стати мільйонером.
І ось якось, заздалегідь помолившись богу, я набрав на клавіатурі свого порадника п’ятизначну цифру, — все, що у мене на той час було. Потім я натиснув педаль. Ніколи не забуду того вечора.
Стрічка чомусь довго не з’являлась. Потім з’явився кінчик, який одразу зник. Всередині в машині гуло й скреготіло. А згодом — я вже було почав втрачати терпіння — з’явилася стрічка з порадою, яку я пам’ятатиму до могили: “Всі гроші, які в тебе є, спали в каміні”.
Я довго чухав потилицю, виконувати чи не виконувати цю пораду. Проте я занадто вірив машині і тому, після довгих розмірковувань, зв’язав мотузком усі свої долари, розпалив камін і кинув гроші у вогонь. Вмостившись поруч і дивлячись, як перетворюються на попіл мої кревні грошенята, я з приємним хвилюванням чекав, що ось-ось станеться чергове чудо, яке моя розумна електронна бестія приготувала для мене, спираючись на аналіз політичної та економічної ситуації. Гроші, ясна річ, згоріли, я навіть поворушив попіл прутиком, а чуда не було. “Буде, обов’язково буде”, — думав я, походжаючи по кімнаті й нервово потираючи руки.
Минула година, минуло дві, а чуда все не було. Я, здивований, став біля свого “піаніно” і сказав: “Ну?” Жодної відповіді. “Мерщій віддавай назад гроші!” — вигукнув я. Машина, як і раніше, підозріло мовчала. Власне, вона й не вміла говорити. Тоді, зовсім нестямившись, я знову на клавішах набрав ту суму, якої більше не мав. Коли ж я натиснув на педаль, сталося вже зовсім обурливе. Поповзла телеграфна стрічка з суцільними нулями. Суцільні нулі й жодного переконливого слова. Осатанілий, я почав стукати по машині кулаком, потім штурхати її ногами, та вона не слухалась. З неї виповзали самі нулі. Це так розлютило мене, що я схопив чавунні грати, якими закривали камін, й з усієї сили почав бити нею електронного радника. Полетіли уламки корпусу, зупинилася стрічка, і машина завмерла. А я у відчаї продовжував трощити електронну шарманку доти, поки на підлозі не лежала купа уламків, битого скла й безформний жмуток дроту. Звалившись на диван, обхопивши голову руками, я вив, як поранена пантера, кляв усе, починаючи від радіоламп і кінчаючи виготовленими з них електронними радниками. Під час цього приступу гарячки я кинув погляд на мотлох, що лишився від моєї машини, і помітив шматок стрічки з якимись літерами. Я мало не збожеволів, коли прочитав те, що там було написано і чого не хотіла мені повідомити електронна тварюка. Там було сказано: “Продай мене, доклади ці гроші до тих, які в тебе є, і купи у братів Крукс і К° вдосконалену машину “ЕР, модель № 2”.