— А чому ти кажеш, що машина не захотіла тобі повідомити цього? — спитав Роба лисий п’яничка, який, слухаючи дивовижну розповідь, зовсім витверезився. — Можливо, вона просто зіпсувалась?..
— Звісно, дідько б її забрав, не схотіла. Вона навмисне дала мені пораду спалити гроші, щоб я її не продав. Тільки вона не врахувала мого темпераменту: про нього в жодній газеті не писалося.
— Дивно, — зауважив інтелігент у фраці. — Отже, їй не хотілося з вами розлучатись?
— В тім-то й річ. Вона до мене дуже звикла. Останнім часом, коли мені особливо таланило, я коло неї упадав, як коло нареченої. Я покрив її шовковим покривалом. Кожного дня витирав з неї пилюку. Я навіть купив кілька пальм і розставив їх навколо “ЕР, модель № 1”. Замість трьох газет вона в мене читала всі десять. І ось результат. Коли згідно політичній і економічній ситуації я мав її продати й купити нову, вдосконалену машину “ЕР, модель № 2”, ця гадюка через свій бездушний егоїзм мене одурила.
— Ось вам і вік, в який ми живемо, — глибокодумно мовив парубок у синій блузі. — Навіть електронним машинам вірити не можна…
Глибоко зітхаючи, всі почали розходитись. Останнім пішов Роб Дай.
ФАКТОР ЧАСУ
В лабораторії мене зустрів невисокий на зріст дідусь, з білою ріденькою борідкою і втомленими, трохи сльозливими очима. Коли я причинив після себе двері, на його обличчі з’явилася хвороблива гримаса. Очевидячки, я прийшов невчасно. Або ж це була така мить у його житті, коли він щонайменше волів би будь-кого бачити.
— Я з газети… — почав я несміливо. — Я вам учора дзвонив…
— Так… так… Але…
— Може, краще прийти іншого разу? — заквапився я і взявся за ручку дверей.
Він замислився. В лабораторії було дуже тихо, і я чув, як він швидко і часто, по-старечому, дихав. І ще із сусідньої кімнати долинало дзюрчання води.
— Та вже коли прийшли… Тільки, будь ласка, ненадовго. Я дуже зайнятий, дуже.
Трохи кульгаючи, він підійшов до крісла біля письмового столу. Я сів навпроти нього. На хвилину запанувала тиша.
— Та-ак. Що ж, починайте ваше, як це сказати, інтерв’ю, чи що…
Я всміхнувся й витяг блокнота, в якому заздалегідь записав усе, про що хотів його розпитати.
— Дозвольте, я запитуватиму в такому порядку, як це хотілося б висвітлити в газеті. Отже, перше. Скільки людей працює у вашій лабораторії?
— Двадцять шість чоловік, — відповів він.
— Скільки з них наукових працівників і скільки лаборантів?
— Усі вони наукові працівники. Тільки одні досвідчені більше, а інші — менше.
— Скільки науково-дослідних тем розробляє ваш колектив?
— Одну.
— Яку?
— Синтез живого білка.
— І як далеко ви просунулися вперед? Чи є надія одержати штучний живий білок?
Академік Брайнін спершу усміхнувся, а потім зайшовся дрібним лукавим сміхом. Я знітився.
— Юначе, а як ви уявляєте собі “просування вперед” у галузі синтезу живого білка? Що це, по-вашому, має бути?
Я розгублено знизав плечима і почав щось верзти:
— Ну, внаслідок якихось хімічних реакцій ви маєте одержати щось таке, що нагадуватиме живе… Зробити якусь бактерію чи, на крайній випадок, вірус із… повітря, різних солей і ще чогось…
Не скінчивши фразу, я почервонів…
— Так-так…
Він ляснув себе по колінах і підвівся. Я уявив, яку неприємність матиму від наукового редактора газети за таке інтерв’ю.
Брайнін зупинився за моєю спиною і, поклавши руки мені на плечі, раптом спитав:
— Скажіть, ви в бога вірите?
Від несподіванки я здригнувся.
— Звичайно, ні, — промимрив я, дивлячись на нього і нічого не розуміючи.
— А в світовий розум, чи в гегелівський світовий дух, або ще в щось таке?
Я рішуче покрутив головою.
— Я теж не вірю, — мовив Брайнін і вмостився на своє місце. — Я знаю, що немає ні бога, ні світового розуму, ні духа, ні чорта. І ви це знаєте. Та між моїми й вашими знаннями принципова різниця. Я використовую свої знання, а ви — ні.
Брайнін показав мені знаком, щоб я сів на місце, й вів далі:
— Важливо, юний друже, не те, що ми знаємо, а те, як ми користуємося своїми знаннями. Я схильний гадати, що справжніми знаннями треба називати саме ті, якими користуються в повсякденному житті й роботі. А те, що лежить у голові, мов непрочитана книжка на полиці, — ті знання нікому не потрібні. Ні суспільству, ні приватному власникові.
Я спідлоба подивився на академіка, який філософствував, не розуміючи, до чого всі ці міркування про віру в бога і про корисні й некорисні знання.
Я просто так йому й сказав:
— Не розумію, до чого вся ця розмова і яке відношення вона має до…
— Якнайбезпосередніше! Коли я гарненько подумав, що нема ні бога, ні святого духа, то вирішив, що синтезувати живий білок, а правильніше — живий організм, треба не так, як це ми робили раніше. Досі ми це робили, так би мовити, по-науковому…
— То ви що ж, вирішили в своїй роботі покладатися на допомогу надприродних сил? — насмілився я запитати Брайніна.
— Еге ж, якщо тільки надприродною силою можна назвати людський розум.
— Даруйте, Михайле Федоровичу! Ви говорите парадоксами. Я просто нічого не розумію! — вигукнув я.
— А тут і розуміти нічого. Дивіться. Бога нема. Світового розуму нема. Природа дурна й нетямуща, як оця ось колба. А життя все ж таки вона створила! Спитати — як?
Я потер скроні руками, намагаючись збагнути, про що мовить академік.
— Без лабораторій, без продуманого плану науково-дослідних робіт, без опрацювання літературних даних, без колоквіумів і наукових дискусій природа взяла та й створила життя!
А ми провадимо роботу за планом, робимо експерименти, перечитуємо сотні книжок та наукових статей своїх попередників і колег, аналізуємо, синтезуємо, сперечаємося, знову проробляємо досліди, а й досі, як ви зволили висловитись, не зробили навіть поганенького віруса, не кажучи вже про бактерію. Як вам це подобається?
Правду кажучи, мені це не подобалось. Надто дивно розмовляв зі мною академік Брайнін.
— Ви коли-небудь замислювались над тим, чому природа не створила гайку або, скажімо, велосипед? Ніхто ніде не бачив ні природних гайок, ні велосипедів, які росли б на деревах. А їх зробити легше, аніж живу бактерію!
— Просто… — забелькотів я. — Просто це нікому не потрібно… Природа не має в цьому потреби…
“Знову дурниця! Куди хилить ця дивна людина?” — у відчаї подумав я.
Він стиснув бліді губи й, усміхаючись, заперечливо похитав головою.
— Для того, щоб створити гайку чи велосипед, потрібен розум, саме розум! А природа його не має. А щоб створити живу клітину, ніякого розуму не треба. І природа її створила! От і все.
Кілька хвилин ми сиділи, дивлячись один одному в вічі. Я — без надії будь-що збагнути, він — відверто втішаючись з мого зачудування.
План мого інтерв’ю розсипався на друзки, і я зовсім не уявляв, що принесу в редакцію.
Нараз мене осяяла думка.
— Але ж відомо, що природа створила життя випадково!
— О, це вже ближче до істини! Це — майже правильно! А що робимо ми?
— А ми хочемо підійти до проблеми створення живої матерії свідомо!
— Також правильно, коли не брати до уваги визначення, де і в чім наша свідомість і наш розум необхідні. Чи добре ми чинимо, розглядаючи проблему синтезу живого білка надто розумно?