Наступного дня я навмисне не з’являвся в редакції, щоб передчасно не хвилювати своїх товаришів. Уже коли писати про видатне відкриття академіка Брайніна, то краще про все одразу: і про те, як було поставлено дослід, і що вийшло, і що було далі.
Стискаючи фотоапарат, я блукав по місту, а перед моїми очима повільно плавали драглисті кулі, що відсвічували всіма барвами веселки. Вони мені ввижалися у вітринах магазинів, в окулярах перехожих. Я тільки те й робив, що позирав на годинник, з нетерпінням чекаючи часу, коли знову зможу переступити поріг лабораторії біосинтезу.
Нарешті настав вечір. Була вже сьома година, коли я збіг по сходах на третій поверх знайомого будинку.
На мій стукіт довго не було відповіді. Відтак за дверима почулися квапливі кроки, і, коли двері прочинились, у них з’явився Брайнін. Задиханий, схвильований, він тримав у руках річ, яка нагадувала дитячу лопатку.
— Як добре, що ви прийшли, — мовив він, не вітаючись. — Ви мені зараз допоможете.
Він сливе вбіг до кімнати, де стояв акваріум, і я поспішив за ним.
У дверях я зупинився, не вірячи своїм очам. Усе тут було, як і вчора, тільки переді мною стояв акваріум, повний чорної, як смола, маси!
— Що скоїлось?!
— Це все нові тварюки… — пробурмотів Брайнін. — Підійміть скло, а я спробую їх витягти…
— Кого?
— Клятих мутантів, хай їм грець! Підіймайте!
Нічого не розуміючи, я підняв трохи велике пласке скло над акваріумом, а Брайнін, перегнувшись через край, почав нишпорити в чорній рідині. Від ванни дуже тхнуло сірководнем. За мить Брайнін щось підхопив, над поверхнею рідини на якусь секунду з’явилася коричнева драглиста маса, котра з плескотом тріпнулась і, ковзнувши, булькнула в рідину.
Брайнін відійшов убік і витер спітніле чоло.
— Я трохи відпочину. Здається, всьому кінець…
— Що у вас сталося? — запитав я, коли ми всілися в його кабінеті.
— Коли ви пішли, я поставив під ванною кобальтову гармату і навмання опромінював моїх протеїноїдів гама-промінням. Хвилин десять, не більше. Потім я відкотив гармату і почав чекати, що вийде. Уявіть собі, скільки я не чекав, нічого особливого не сталося. Нові покоління протеїноїдів були точнісінько такі ж, як і їхні предки. Тоді я пішов додому. І ось, прийшовши вранці в лабораторію, я побачив страхітливу картину. Серед зовсім прозорих істот раптом з’явилися темно-брунатні створіння зі щупальцями. їхня структура була зовсім асиметрична. Зовні вони нагадували гігантських амеб. Та страшне не в цьому. На свій жах, я помітив, що нові гігантські бактерії час від часу нападали на своїх предків і безжально їх пожирали. Після того, як зникав один первинний протеїноїд, вторинний одразу ж ділився, і таким чином з кожним поколінням хижаків ставало все більше й більше. Водночас із цим розчин у ванні каламутнів і нарешті став зовсім непрозорий. Лише тоді я зрозумів, що сталося. Я безповоротно втратив найперший вид! У відчаї я кинувся до сусіднього господарчого магазину, щоб купити ось це. І коли я почав намагатися лопаткою виловити чорних мутантів, я раптом виявив, що їх у ванні дуже мало і з кожною хвилиною ставало все менше й менше. Спершу я вирішив, що вони просто гинуть. Та коли якось я витягнув величезну, завбільшки з людську голову грудку слизу, я зрозумів, що вони просто пожирають одне одного і виживають найсильніші. І ось тепер, певно, у ванні лишилося не більше трьох-чотирьох істот. Але їх не видно. А я мушу обов’язково подивитися, що це таке. Обов’язково!
Ми знову повернулись до ванни. Рідина в ній була неспокійна, на поверхні раз по раз здіймалися великі темні хвилі.
— Бачите, я маю рацію! Вони борються з-поміж себе! Кожний із них хоче зробити своєю здобиччю іншого!
Я відтягнув до стіни скляну покришку.
— Михайле Федоровичу, дайте-но мені ваше знаряддя, я спробую спіймати котрусь із тварюк.
Чомусь я був страшно лютий на цих потвор, які знищили чарівний світ первісних живих істот. Тепер тут теж було життя, але якесь бридке, хиже, смердюче.
— Тільки, будь ласка, не пошкодьте їх. Мені важливо подивитися, що це за вид, який він. Я певен, що це теж одноклітинна істота, але ж яких колосальних розмірів! До речі, можливо, пощастить зробити фотографічний знімок. Ось вам кювета. Коли її зловите, кидайте сюди.
Я засукав рукави і почав повільно нишпорити лопаткою в густій масі. Довго нічого не міг намацати, доки, врешті, не торкнувся чогось пругкого й важкого на дні. Тварина одразу шарпнулася вбік, і мені довелося починати пошуки знову. Що частіше створіння відпливало від мене, то з більшою люттю я намагався його спіймати. І ось якось, коли тварина підскочила до самої поверхні, я підхопив її і високо підняв у повітря.
Те, що лежало на пласкій алюмінієвій лопатці, раптом роздулося в усі боки, засичало, і просто з чорної драглистої маси до мого обличчя полізла брунатна труба, жовтогаряча зсередини.
— Кидайте її в кювету! — закричав Брайнін. — Мерщій!
З несподіванки я витягнув руку з лопаткою, не знаючи, що маю робити. Тварюка тим часом роздулася, мов великий гумовий м’яч, а труба, що сичала, перетворилась на широке жерло, яке раптом зігнулося і присмокталось до моєї руки.
Я не відчув болю, а тільки огидний холодний дотик і потім ще таке відчуття, наче мені на руку поставили банку, що дуже сильно всмоктувала мою шкіру. Мене враз чимось обпекло, і я з огидою жбурнув від себе створіння.
— Що ви наробили! — закричав Брайнін. — Треба ж було покласти її в кювету!
Тремтячи від жаху, я дивився, як від моєї руки відпадали клапті густих драглів. Збоку, біля самої стінки, корчилося в конвульсіях тіло величезної бактерії, котра не мала тепер органу живлення. Брайнін намагався руками перекласти рештки в кювету, та кожного разу, як тільки він наближався до бридкого створіння, воно з посвистом роздувалось і випльовувало чорну їдку слину.
Потім агонія припинилась, первісний хижак розпластався на всі боки і став розтікатися по підлозі, мов чорне густе чорнило…
— Всьому кінець… — сказав академік Брайнін.
— Може, у ванні ще щось лишилося?
Він почав водити лопаткою в усі боки, але даремно.
— Це був останній, — мовив він. — А шкода. Завтра з’їдуться мої співробітники, і я нічого їм не зможу показати. Як дивно все вийшло.
Розтираючи обпечене місце на руці, я намагався заспокоїти старого:
— Нічого. Тепер ви знаєте, як синтезувати цих тварюк. В усякому разі, ви навчилися керувати фактором часу. Три тижні замість мільйонів років — це не так уже й погано.
Він знехотя усміхнувся й зауважив:
— Це так. Але ви розумієте, що може статися. Адже коли я кидав у ванну різні хімічні речовини, я їх не зважував точно, я навіть не пам’ятаю, що я сюди кидав. А що коли вдруге дослід не вийде?
— Обов’язково вийде, — сказав я. — Адже природа, “кидаючи” в світовий океан різноманітні хімічні речовини, теж їх там не зважувала і не знала, що вона робить!
— В цьому є логіка. Що ж, спробую все спочатку.
— І не тільки логіка, а й зовсім нова методика. Я обміркував ваш дослід і дійшов висновку, що він має величезне значення для розвитку всієї науки. Якщо буде змога повторити його, то відкриються зовсім нові шляхи синтезування природних речовин і матеріалів. Для цього треба тільки ретельніше вивчати природні умови, за яких речовини чи організми виникали, і якомога точніше відтворювати їх у лабораторіях.
— І я вас прошу, коли з’являться оті первісні, гарненькі істоти, телефонуйте мені в редакцію, перш ніж почнете одержувати огидних мутантів. Та й взагалі, чи є потреба їх одержувати?
— Аякже! Синтез живого білка й живого організму — це лише початок нового напрямку в біології. А далі треба буде простежити всі етапи еволюції цих істот від нижчих форм до вищих.