— Можливо, так ви дійдете й до іхтіозаврів? — засміявся я.
— Про це варто подумати. Коли можна прискорити процес утворення первісної живої клітини, чому ж не можна прискорити і її еволюцію? Особливо, якщо відомо, що саме її визначає.
— Геологічні епохи за тижні й місяці в лабораторних умовах!
— Саме так!
— Ну, тоді обов’язково телефонуйте мені до редакції. Обіцяєте, Михайле Федоровичу?
— Обіцяю.
І ось тепер я нетерпляче жду телефонного дзвінка від академіка Брайніна.
ПЕРПЕТУУМ МОБІЛЕ
Винахідник озирнувся на двері, за якими тихенько зникла сива жінка. Потім глянув на вченого й опустив мішок на паркет. На його лиці застигла винувата усмішка. Руки трохи тремтіли, і він довго не міг розв’язати вузол.
— Я вам тут насмічу…
— Дарма, — проказав учений і чемно всміхнувся.
— Ось…
Винахідник поставив на широкий письмовий стіл простенький пристрій. На його червоному обличчі виступив піт.
— Оце вона й є, — пояснив він.
— Ану лишень, покажіть, як вона діє.
В голосі вченого прозвучала глузлива нотка.
— Вона постійно діє.
Полірована ебонітова дошка. Два стояки з нержавіючої сталі. Два бронзових підшипники. В них на крицевій вісі — тендітний скляний диск.
— А де ж двигун? — запитав учений і глянув винахідникові просто в вічі цього разу недовірливо і навіть підозріло.
— Ось…
Безформний мінерал яскраво-зеленого кольору, камінь завбільшки з кулак. І для нього в ебонітовій дошці, під скляним диском, було зроблено заглиблення. Винахідник довго не міг так покласти камінь, щоб той не скочувався. Коли мінерал нарешті було покладено, скляний диск здригнувся і спочатку повільно, а потім усе швидше почав обертатися. По гладенькому письмовому столу від легкого подуву повітря поповз тоненький цигарковий папір.
— Т-так… А де ж все-таки двигун, чи мотор, чи що воно там?..
Диск обертався все швидше. Було чути, як ніжно дзвеніли підшипники.
— Усе — в камені. Не треба ніякого мотора…
— Очевидячки, ваш камінь — напівпровідниковий фотоелемент? — навмання запитав учений.
— Навряд… Під час експедиції на Памір я знайшов його випадково.
Вчений трохи підняв чорну ебонітову дошку і зазирнув під неї. Потім він постукав по ній пальцем, бажаючи переконатися, чи вона не порожня.
— Усе — в камені. Я виявив це випадково… — почав винахідник.
Обличчя вченого набуло суворого вигляду, і він знову сів у крісло.
— Не намагайтесь мене ошукати. Я не хлопчисько.
— Так, але ж ви бачите…
— Авжеж, бачу. І зовсім точно знаю, що це дурниця. Ви зробили гарну іграшку. Хвалю за рукоділля. Але я не маю часу відгадувати, куди ви заховали двигун.
— Вся суть у камені… — несміливо заперечував винахідник.
Учений різко нагнув голову над мінералом. Вітерець від диска, що обертався, ворушив пасмо сивого волосся.
— Хитрун! — вигукнув він радісно. — Та це ж диск Фарадея!
— Ні. Диск скляний, і тут немає джерела електричного струму, відсутні магніти…
Вчений відкинувся на спинку крісла.
— Послухайте. Цей чоловік, — він обернувся до стіни й показав на бронзовий бюст у ніші, — цей чоловік ще два століття тому підписав указ, який забороняв брати на розгляд будь-які проекти вічних двигунів, оскільки всі вони безглузді. Ви зрозуміли?
— Так. Але це — зовсім інше. Я гадаю, що камінь — немовби вітрило корабля. Він вбирає і скеровує вічний рух матерії у Всесвіті…
Вчений поморщився.
— Образно, але нісенітниця.
— Ви ж не заперечуєте вічний рух матерії?..
— Це філософія, а тут — машина.
— Будь-яка машина із хаосу рухів відбирає лише впорядкований…
— Для цього потрібна енергія. Розумієте, енергія!
— Довкола нас енергії скільки завгодно!
— Гаразд, тоді поясніть фізичний принцип дії… є… двигуна.
— Не знаю. Поки ще не знаю. Вчений спохмурнів.
— Вам би слід було зайнятися фізикою і вивчити перший та другий принципи термодинаміки, — мовив він невдоволено.
— Я знаю. Я скінчив…
Винахідник почав квапливо нишпорити в боковій кишені піджака.
— Не треба. Я вам вірю.
Якусь мить обидва мовчали, і тишу пронизувало лише слабке наспівування двигуна.
До кабінету зайшла сива секретарка й поклала перед ученим якісь папери…
Винахідникові нічого не залишалося, як піти…
Винахідник показував свій двигун у заводському конструкторському бюро, і там зацікавилися, де він дістав такі крихітні підшипники і як йому вдалося просвердлити отвори в скляному диску. Згодом він виступав у якомусь клубі, де зал клекотів, очікуючи виступу художньої самодіяльності. Він кляв себе за те, що не наклеїв на диск паперові смужечки, щоб здалеку можна було бачити, як він обертається.
За обертанням тендітного скляного диска стежили відвідувачі великого південного ярмарку, а ввечері його показували в цирку…
На степовому путівці, до якого з обох боків підступали розлогі масиви стиглого жита, на машину дивилися шофери. Вона стояла просто на землі, і скляний диск обертався то швидше, то повільніше, неначе скоряючись напливам і відпливам незримої сили. Шофери диміли самокрутками, мовчали, інколи щось шепотіли поміж себе, а дітвора намагалася доторкнутися пальцем до співучого колеса…
Востаннє його бачили пізно восени на березі великої сірої ріки. Низькі патлаті хмари майже черкалися об прогін залізничного мосту, по якому щойно прогуркотів товарняк. Вітер неспокійно шастав в очеретах, а диск, тоненький, тремтячий і невгамовний, і далі стиха наспівував свою таємничу пісню.
Хто він, цей винахідник? Фокусник? Пройдисвіт? Ошуканець?..
СЛІДИ НА ПАРКЕТІ
Паркет танцювального залу блищав, як дзеркало. Тьотя Нюра всміхалася й водила рукою в косих променях сонця.
— Оце натерла! — захоплено шепотіла вона, дивлячись на сніжно-білу стелю.
Там від паркету відбивалось проміння й погойдувалась тінь руки тьоті Нюри.
— Оце натерла! Ну й ну…
Вона відвела очі від стелі, оглянула порожній зал. Уздовж стін гордовито стояли відкидні стільці: і справа, де звичайно сидять хлопці, і зліва, де збираються дівчата. Одні чекають, інші запрошують.
— Оце так… — Шепотіння тьоті Нюри раптом урвалося, рука завмерла, а очі вшнипились у паркет.
Вона нагнулась низько над підлогою, ступила на крок уперед, відтак випросталась і, засукавши рукави синього халата, рішуче рушила до виходу.
Дядю Федю вона затягла до залу силоміць. Він опирався. У руках він тримав великий гайковий ключ.
— Скажеш — не ти? — кричала тьотя Нюра.
— Чого причепилась? Не заходив я сюди.
— Не заходив? А чиї оце личаки? Чиї мокроступи? Га? Чи, може, мої?
— Де?
— А ось, поглянь униз, на паркет!
Федя знехотя присів навпочіпки, подивився на паркет і потер очі.
— Щось сонце сліпить… — пробурмотів він, примруживши очі.
— А ти дивись, дивись і признавайся…
Дядя Федя мружився.
— А й справді наслідив хтось, — врешті промимрив він. — Тільки не я. Не мав я тут діла. Тут усі батареї справні.
— Не мав! — обурилася тьотя Нюра. — Може, скажеш, мої черевики? Так ось дивись, іроде клятий!
Вона поставила свою ногу в центрі пильної плями на паркеті.
— У мене номер тридцять сьомий, а тут усі сорок п’ять!
Дядя Федя повільно рушив уздовж слідів. Він дійшов до стіни й зупинився. Потім повернув назад.
— Може, хтось інший ходив? — невпевнено озвався він.
— Інший! А ключі від залу в кого? У мене ось, — вона побрязкала ключами в повітрі, — та в тебе! Скажеш, ні?
Тьотя Нюра закрила обличчя фартухом.