— Робиш, стараєшся, а тут прийде такий…
Дядя Федя розгубився.
— Та ні, Нюро, не ходив я, не міг, бо…
Він не договорив, зметикувавши щось, швидко, краєм пройшовся вздовж слідів до стіни, майже бігцем вернувся і схопив тьотю Нюру за руку.
— А от і не я. Зараз покажу тобі, що це не я! Дивись! Ось один крок, так? Ось другий. Ось третій! Ходімо. Знову крок. Знову. І ще один. Так. Ну от і все.
— Що все? — спитала тьотя Нюра, коли вони ткнулися обличчям прямо в стіну.
— Все! — задоволено мовив дядя Федя. — Не я тут був. Я не так ходжу.
— А як же ти ходиш?
— А дуже просто. Кажеш, я ходив? Гаразд. Дійшов я до цієї стінки. А далі?
— Що далі?
— А ось я тебе й питаю, що ж було далі? Я, виходить, дійшов до цієї стінки. А що було далі?
Тьотя Нюра поволі опустила голову й уважно подивилася на паркет. Сліди закінчувались коло стіни, до того ж останній відбиток лишився на блискучому воскові тільки до половини. Друга половина увійшла в стіну. Тьотя Нюра розгублено озирнулась навкруги.
— Допетрала? — весело спитав дядя Федя. — Коли це був я, то кудою ж я йшов назад, га?
— А й справді… Назад не йшов…
— Як же я міг іти тільки сюди? Виходить, я тут би й лишився? А ти мене де знайшла? У вартовій. Ось покажи, як я вийшов, тоді натру тобі паркет.
Тьотя Нюра навшпиньках пройшла понад слідом, обдивилася весь зал і винувато всміхнулась.
— Помилилась я. Певно, якийсь інший ідол… Швендяють тут усякі…
…Дядя Федя давно вже не водопровідник. Він скінчив повну середню школу для дорослих і в сорок літ склав екзамени на атестат зрілості. Згодом разом із своєю сім’єю переїхав до іншого села, де став працювати бібліотекарем.
Зрозуміло, і сам він почав охоче читати книжки — найрізноманітніші, без будь-якої системи. Він дуже захоплювався художньою літературою, перечитував усі журнали, які надходили до бібліотеки, читав довідники, енциклопедії, різні брошури. А якось йому до рук потрапив науково-фантастичний роман, згодом ще один і ще… Завдяки їм дядя Федя став набувати наукових знань і незабаром був у курсі більш ніж сучасних ідей фізики, біології та астрономії. Він дізнався, наприклад, що таке антисвіт, і розповідав про цей антисвіт сільським бабусям таке, що вони раз у раз хрестилися. Коли вже казати правду, то чимало теорій і гіпотез дядя Федя придумав цілком самостійно, хоч, розповідаючи про них, завжди називав імена вчених.
Якось, захопившись розповіддю про антисвіт та інші таємничі речі, дядя Федя розпалився:
— І ось ми з вами тут живемо, а поруч нас, можливо, навіть у кожному з нас, є наш двійник, і в цих двійників — свій світ, схожий на наш, тільки ми не бачимо їх, а вони — нас. Так от і ходимо в парі, зовсім однакові й невидимі…
В цьому місці дядя Федя затнувся, закам’янів, завмер.
— А як же дізнатися, що є отой незримий антисвіт, коли ніхто його ніколи не бачив? — спитала одна жінка.
Дядя Федя не відповів. Він повагом підвівся з призьби і пішов, похитуючись та спотикаючись.
— Зачитався, бідолаха! — співчутливо мовив хтось йому вслід.
Рано-вранці другого дня дядя Федя був у тому ж клубі, де колись лишалися сліди на паркеті.
— Ти, кажуть, тепер грамотний, лекції читаєш! — кокетливо зустріла його тьотя Нюра.
— Та я не того сюди, — відмахнувся він. — Пам’ятаєш, як ти напосілась на мене за сліди на паркеті?
Тьотя Нюра замислилась і згадала.
— Ти вже вибачай мені. Давно це було, і я, либонь, тоді надаремне…
— Ні, ти стривай. Постарайся згадати достеменно все, як було. Покажи, де вони були, сліди.
Тьотя Нюра змогла показати те місце тільки досить приблизно.
— А ти пригадуєш, де ці сліди закінчувались? — допитувався дядя Федя.
— Авжеж, пригадую. Просто в стінку впиралися.
— Ось у цьому і вся справа! — вигукнув дядя Федя. — Прихідці з антисвіту.
— Із чого?
— З антисвіту! З такого світу, де все неначе як у нас, тільки не видно. І ходити вони крізь стінку можуть. От і пройшовсь тут тоді один такий античоловік — може, я, а може, хтось інший з антиматерії…
Від такої зливи наукових слів у тьоті Нюри запаморочилось у голові.
— Відкриття! Нюро, ми зробили з тобою відкриття!
За тиждень схвильованого дядю Федю приймав кореспондент місцевої багатотиражки. Розповідь колишнього водопровідника про приблуду з антисвіту була така захоплююча, що кореспондент негайно взяв відрядження і помчав до таємничого клубу. Надвечір нарис під назвою “Антисвіт — він поруч” був готовий.
І буває ж таке, що його прочитав один молодий кандидат наук, який приїхав до тамтешніх місць порибалити. Він теж побував у клубі й одразу ж запропонував теорію появи слідів на грунті поверхневих властивостей тонких плівок воску. За цією теорією навіть найнезначніші порушення молекулярної структури воску можуть бути проявлені пилом, що осідає. Теорія здобула добре підтвердження, бо, як згадала тьотя Нюра, ніч перед тим, як з’явилися сліди, була вітряна, і пил цілком ймовірно міг потрапити до залу через нещільно причинені вікна.
Одначе пилова теорія не могла пояснити того надзвичайного факту, що сліди йшли тільки в один бік і нікуди не звертали.
Тоді — чутки линуть за вітром — у клубі з’явився інший молодий учений, котрий замість того, щоб досліджувати паркет, взявся досліджувати вікна. На одному з вікон він виявив у склі бульбашки повітря, які, на його думку, у той пам’ятний день і відіграли роль збірних лінз, що сконцентрували світло на дзеркальний віск.
— Ніяких слідів не було, вам здалося, — категорично заявив молодий учений. — Просто в місцях концентрації сонячного світла віск розтопився.
Так виникла оптична теорія слідів.
Проте і її невдовзі було відкинуто прямим дослідом. Спеціально тьотя Нюра натерла підлогу, спеціально дочекалася сонячного дня, всі переконалися, що променів бульбашки не фокусують і тим паче не розтоплюють віск.
Про таємничі сліди на паркеті почали говорити далеко за межами клубу, й незабаром його танцювальний зал перетворився на місце паломництва любителів наукових загадок і нерозгаданих таємниць.
Один теоретик показав, що сліди могли виникнути на воскові внаслідок електричної поляризації поверхні, яка відбувається під час інтенсивного натирання підлоги. Інший висував магнітну теорію слідів, бо, за об’єктивними даними, в день, коли помітили сліди, в ряді районів земної кулі було зафіксовано магнітні бурі.
До клубу приїхав виступати цирковий клоун-ексцентрик. Зачувши про прибулих з антисвіту, він заявив, що може лишити на паркеті тільки прямий слід, пройшовши вперед і назад по одних і тих самих місцях. Артист продемонстрував, як вдало в нього це виходить; і тьотя Нюра навіть вирішила, що, можливо, саме він і посміявся тоді з неї, а вчені почали вагатися у своїх теоріях.
Окрім пилової, оптичної, електричної й магнітної теорій слідів, було створено кілька комбінованих теорій: електроакустична, хіміко-кібернетична, сомнамбулічна, гіпнотична і психоаналітична. Все це були дуже хороші, добротні теорії, які каменя на камені не лишали від загадковості слідів.
Один лише дядя Федя все так само наполягав на своєму: прихідці з антисвіту. його теорія збуджувала уяву письменників-фантастів, і про сліди в клубному залі почали писати оповідання й повісті. Один кінорежисер навіть поставив фантастичний кінофільм без головної дійової особи, де то на паркеті, то на піску, то на снігу раз за разом з’являлися сліди. Після всіх суперечок було зроблено остаточний висновок: або ж ніяких слідів узагалі не було, або ж вони мали цілком земне походження. Оскільки слідів давно нема, причини, що викликала їх появу, встановити з цілковитою певністю неможливо.
А дядя Федя й досі вперто запевняє, що його теорія — єдино правильна.
