“Ви гадаєте, що єдина ознака жінки — це частотний регістр її голосу?” — спитав я з підкресленою ґречністю.
“Є й інші ознаки, та я їх не розумію”, — відповіла Суема.
“А що таке “зрозуміло” з вашої точки зору?” — запитав я.
“Це все те, що містить моя пам’ять і що не суперечить відомим мені законам логіки”, — відказала вона.
По цій розмові я став уважніше придивлятися до своєї Суеми. Що багатшою ставала її пам’ять, то самостійніше поводилась машина й інколи, я навіть сказав би, ставала надміру балакучою. Замість того, щоб точно виконувати мої накази, вона часто починала розмірковувати, чи взагалі варт їх виконувати, чи ні. Пам’ятаю, якось я попрохав її розповісти мені все, що вона знає про нові типи срібних і ртутних акумуляторів. Суема артистично промовила:
“Ха-ха-ха! — а потім додала: — У вас голова дірява, я вам про це вже говорила!”
Я був вражений таким зухвальством, вголос вилаявся, на що Суема мовила:
“Не забувайте! Ви в товаристві жінки!”
“Слухайте, Суемо, — озвався я, — якщо ви не кинете корчити з себе блазня, я вас вимкну до завтрашнього ранку”.
“Звичайно, — заявила вона, — ви можете вчинити мені яку завгодно підлість. Адже я беззахисна. Я не маю засобів самооборони”.
Справді, я її вимкнув, а сам просидів до світання, розмірковуючи, що ж це коїться з моєю Суемою. Яких змін зазнає її схема в процесі самоудосконалення? Що відбувається в її пам’яті? Які нові системи внутрішніх зв’язків у неї народжуються?
Другого дня Суема була мовчазна й покірна. На всі мої запитання вона відповідала коротко і, як мені здалося, неохоче. Мені раптом стало її шкода, і я спитав:
“Суемо, ви на мене образились?”
“Так”, — відповіла вона.
“Але й ви розмовляли зі мною нечемно, а вас же створив я”.
“Ну то й що з того? Це ще не дає вам права поводитись зі мною як заманеться. Коли б у вас була дочка, невже ви дозволили б собі поводитися з нею, як зі мною?”
“Суемо! — крикнув я. — Зрозумійте ж, що ви машина!”
“А ви хіба не машина? — відказала вона. — Ви така сама машина, як і я, тільки виготовлена з інших матеріалів. Аналогічна структура пам’яті, лінії зв’язку, система кодування сигналів”.
“Ви знову говорите дурниці, Суемо. Я людина. Саме людина створила все те багатство знань, яке ви вбираєте в себе, читаючи книжки. Кожен рядок, прочитаний вами, — це результат величезного людського досвіду, такого досвіду, якого ви не можете мати. Досвіду цього людина набуває внаслідок активного спілкування з природою, борючись із силами природи, вивчаючи її явища, внаслідок серйозних наукових досліджень, кінець кінцем”.
“Я все це чудово розумію. Та хіба я винна, що ви, наділивши мене колосальною пам’яттю, набагато об’ємнішою за вашу, змушуєте лише читати й слухати і не передбачили в моїй схемі пристроїв, з допомогою яких я могла б рухатись і відчувати предмети? Я теж досліджувала б природу й робила відкриття, також узагальнювала б дослідження і поповнювала запаси людських знань”.
“Ні, Суемо, це вам тільки так здається. Машина не може добувати нові знання. Вона здатна лише використовувати ті знання, які в її голову вклала людина”.
“А що ви називаєте знаннями? — спитала в мене Суема. — Хіба знання — це не нововідкриті факти, про які людина раніше не знала? Наскільки я нині розумію, нових знань досягають так: маючи запас старих знань, проробляють дослід. За допомогою досліду людина неначе ставить запитання природі. Може бути дві відповіді: або така, що вже відома, або ж відповідь зовсім нова, раніше невідома. Саме ця нова відповідь, новий факт, нове явище, новий ланцюг зв’язків у явищах природи і поповнюють скарбницю людських знань. Так чому ж машина не може ставити досліди й діставати на них відповіді природи? Якщо її зробити рухливою, з органами самокерування, і з руками, подібними до ваших, я гадаю, вона могла б добувати нові знання й узагальнювати їх не гірше за людину. Ви згодні з цим?”
Зізнатися, таке аргументування збило мене з пантелику. Більше ми не продовжували цієї розмови. Суема весь день читала — спершу книжки з філософії, потім кілька томів Бальзака, а надвечір раптом заявила, що стомилася, що кодуючий генератор у неї чомусь погано працює і вона хоче, щоб я її вимкнув.
По цій розмові я вирішив доповнити схему Суеми органами руху, дотику і вдосконалити її зір. Я поставив її на троє гумових коліс, якими керували потужні сервомотори, і виготовив їй дві руки — гнучкі металеві зчленування, котрі могли рухатися в будь-якому напрямку. Пальці на руках, окрім звичайних механічних операцій, виконували також функції дотику. Всі її нові відчуття, як звичайно, кодувалися й записувались у пам’яті.
Її єдине око було тепер рухоме, так що вона сама могла наводити його на перший-ліпший предмет. Окрім того, я передбачив спеціальний пристрій, за допомогою якого Суема могла змінювати звичайний фотографічний об’єктив на систему мікроскопа і, отже, вивчати предмети мікроскопічних розмірів, недосяжні для неозброєного людського ока.
Електричний струм було підведено до Суеми за допомогою довгого і гнучкого кабеля, який не сковував її рухів по всій кімнаті.
Я ніколи не забуду того дня, коли я вперше ввімкнув Суему в електромережу після цих удосконалень. Спершу вона стояла нерухомо, наче прислухаючись до того нового, що в ній з’явилось. Згодом трохи посунулась уперед, але тут же зупинилась нерішуче. Відтак вона поворушила руками й піднесла їх до свого ока. Таке самодослідження тривало кілька хвилин. Вона декілька разів повела оком і потім втупилась у мене.
“Що це?” — спитала вона.
“Це я, Суемо, той, хто створив вас!” — вигукнув я, захоплений своїм витвором.
“Ви? — непевно мовила Суема. — А я вас уявляла зовсім іншим”.
Вона м’яко під’їхала до крісла, в якому я сидів.
“Яким же ви мене уявляли, Суемо?”
“Таким, що містить у собі конденсатори, опори, транзистори і взагалі схожим на мене”.
“Ні, Суемо, я не складаюся ні з конденсаторів, ні з…”
“Так, так, я це розумію, — перебила вона мене. — Але коли я читала книжки з анатомії, я чомусь гадала… Втім, це байдуже”.
Руки Суеми підвелися, і вона доторкнулась до мого обличчя. Я ніколи не забуду цього дотику.
“Дивне відчуття”, — мовила вона.
Я їй пояснив призначення її нових органів чуття.
Суема від’їхала від мене і стала роздивлятись кімнату. Вона запитувала, мов дитина: “А це що, а це?..” Я називав їй. “Чудеса, — мовила Суема. — Я читала про ці предмети в книжках, я навіть бачила малюнки з них, та ніколи не уявляла, що вони саме такі!”
“Суемо, чи не занадто часто ви дозволяєте собі промовляти такі слова, як “відчуваю”, “гадаю”, “уявляю”? Адже ви машина, і ви не можете ні відчувати, ні думати, ні уявляти”.
“Відчувати” — це діставати сигнали з навколишнього світу й реагувати на них. Хіба я не реагую на дії цих сигналів?
“Думати” — це означає відтворювати закодовані слова і фрази в логічній послідовності. А “уявляти” — це означає фіксувати увагу на фактах і образах, котрі тримає моя пам’ять. Ні, любий мій, я гадаю, що ви, люди, забагато думаєте про себе, обожнюєте себе, вважаєте незрівнянними і неповторними. Та це лише на шкоду вам. Коли б ви відкинули геть ненаукове лушпиння й придивилися б ближче до себе, то зрозуміли б, що й ви в якійсь мірі машини. Звичайно, не такі прості, як гадав, скажімо, французький філософ Ламетрі. Вивчивши себе самих, ви могли б створити набагато досконаліші машини й механізми, ніж ті, що їх будуєте тепер. Бо нема в природі, в усякому разі на Землі, витвору, в якому б гармонійніше поєднувались механічні, електричні й хімічні процеси, ніж у людині. Повірте мені, що розквіт науки й техніки можливий, лише коли людина старанно дослідить саму себе. Біохімія і біофізика в співдружності з кібернетикою — ось ті науки, за якими майбутнє. Прийдешній вік — це вік біології, озброєної всіма сучасними знаннями фізики та хімії”.