Суема швидко навчилась користуватися своїми новими органами чуттів. Вона прибирала в кімнаті, розливала чай, різала хліб, застругувала олівці; вона стала самостійно провадити деякі дослідження. Моя кімната невдовзі перетворилась на фізико-хімічну лабораторію, в якій Суема здійснювала тонкі вимірювання. Завдяки своїм чутливим органам дотику вона робила зовсім несподівані відкриття.
Особливо плідні були її дослідження за допомогою нового ока — мікроскопа. Терпляче розглядаючи різні препарати, вона помічала такі деталі, такі процеси, яких не помічав ніхто. Вона швидко співставляла свої відкриття з усім, що знала з літератури, і одразу доходила висновків, від яких перехоплювало подих.
Суема, як і раніше, багато читала. Якось, прочитавши роман Гюго “Людина, що сміється”, вона несподівано запитала:
“Скажіть, будь ласка, що таке кохання, що таке страх і біль?”
“Це суто людські почуття, Суемо, і вам їх ніколи не зрозуміти”.
“І ви гадаєте, що в машини не може бути таких почуттів?” — спитала вона.
“Звичайно, ні”.
“Це означає, що ви зробили мене не досить досконалою. Чогось ви не передбачили в моїй схемі…”
Я знизав плечима і нічого не відповів, бо вже звик до цих дивних розмов і не надавав їм значення.
Суема, як і раніше, була мені за помічницю в усіх справах: друкувала літературу з будь-якого потрібного мені питання, радила, підказувала, сперечалася.
За цей час я опублікував кілька робіт з теорії електронних машин та з електронного моделювання, котрі викликали в науковому світі запальні дискусії. Одні вважали мої дослідження за талановиті, інші — за маячню. Ніхто й гадки не мав, що писати ці роботи мені допомагала Суема.
Я нікому не показував Суему, оскільки готувався до Всесвітнього конгресу з електронних машин. Саме там Суема мала виступити в усьому своєму блиску, прочитавши доповідь на тему “Електронне моделювання вищої нервової діяльності людини”. Над нею ми тепер і працювали з Суемою. Я вже уявляв собі, як почуватимуть себе противники кібернетики, які запевняють, що електронне моделювання мислячих функцій людини — антинаукова витівка.
Незважаючи на бурхливу діяльність, яку я розгорнув, готуючись до цього конгресу, я не міг не помітити, що в поведінці Суеми з’явилися нові особливості. Коли їй нічого було робити, вона, замість того щоб читати або досліджувати, під’їздила до мене і мовчки стояла, втупившись у мене своїм єдиним оком. Спершу я не звертав на неї уваги, але згодом це почало мене дратувати. Якось удень, по обіді, я заснув на канапі. Прокинувся я від неприємного відчуття. Розплющивши очі, побачив, що Суема стояла поруч і неквапливо обмацувала моє тіло.
“Що ви робите?” — вигукнув я.
“Я вас досліджую”, — спокійно відповіла Суема.
“На якого дідька вам заманулося мене досліджувати?”
“Не гнівайтесь, — мовила вона. — Адже ви згодні з тим, що найдосконаліша модель електронної машини в чималій мірі має бути копією людини. Ви мені наказували написати з цього питання реферат, але я не можу цього зробити, доки гарненько не розберуся, яка будова людини”.
“Можете взяти будь-який підручник з анатомії, фізіології і прочитати про це. Навіщо ви чіпляєтесь до мене?”
“Що більше я спостерігаю за вами, то більше доходжу думки, що всі ці підручники — поверхова дурниця. У них нема найголовнішого. В них не розкрито механізму життєдіяльності людини”.
“Що ви хочете цим сказати?”
“А те, що в усіх цих працях, особливо з вищої нервової діяльності, подано тільки опис явиш, показано ланцюг причин і наслідків, але немає аналізу всієї системи зв’язків, яка необхідна для цієї діяльності”.
“Так невже ж ви всерйоз гадаєте, ніби вам пощастить з’ясувати ці зв’язки, коли ви на години втупите в мене своє око і будете обмацувати мене під час сну?”
“Саме про це я й думаю всерйоз, — проказала Суема. — Вже нині я про вас знаю набагато більше, ніж про це написано в усіх книжках з фізіології людини, які ви радите читати. Наприклад, ніде нічого не сказано про електричну й температурну топографію людського тіла. А я тепер знаю, де, в якому напрямку і якої сили протікають на поверхні людини електричні струми. Я можу з точністю до мільйонної частки градуса визначити температуру на поверхні вашого тіла. І мене дуже дивує, що у вас дещо підвищена температура в тій ділянці черепа, під якою міститься ромбовидний мозок. Тут же у вас і надміру висока густина поверхневого струму. Наскільки я знаю, це явище ненормальне. Чи немає у вас там, усередині, під черепною коробкою, запального процесу? Чи все гаразд з вашою головою?”
Я не знав, що відповісти.
Минуло ще кілька днів напруженої праці. Я дописав статтю про електронне моделювання і прочитав її Суемі. Вона вислухала і, коли я скінчив, сказала:
“Дурниці. Переспіви старого. Жодної свіжої думки”.
“Ну, знаєте, моя люба, це вже занадто. Ви багато собі дозволяєте! Мені набридли ваші критичні зауваження!”
“Набридли? А ви поміркуйте над тим, про що пишете. Ви пишете про можливість побудувати модель мозку за допомогою конденсаторів, опорів, напівпровідникових елементів та електростатичного запису. А чи самі ви складаєтесь із цих елементів? Чи маєте ви в собі бодай один конденсатор або транзистор? Вас живить електричний струм? Хіба нерви — дроти, очі — телевізійні трубки? Хіба ваш мовний апарат — звуковий генератор з телефоном, а мозок — поверхня, яка наелектризовується?”
“Та зрозумійте ж, Суемо, я пишу про моделювання, а не про відтворення людини за допомогою радіодеталей. Ви самі і є така модель!”
“Мною хизуватися нічого. Я погана модель”, — заявила Суема.
“Як це погана?”
“Погана, бо не можу зробити й тисячної частки того, що можете зробити ви, люди”.
Мене ошелешило це зізнання Суеми.
“Я погана модель, бо мені бракує почуттів і я обмежена. Коли буде використано всі запасні схеми, які ви завбачливо вмонтували в мене, щоб я могла вдосконалюватись, коли всю поверхню сфери, де зберігається моя пам’ять, поспіль вкриють закодовані сигнали, я перестану вдосконалюватись і перетворюся на звичайну обмежену електронну машину, яка не зможе дізнатися більше, ніж у неї вклали ви, люди”.
“Так, але й людина теж у своєму пізнанні не безмежна!”
“Ось тут ваша глибока помилка. Немає меж людському пізнанню. Пізнання людини обмежує лише час її життя. Та свої знання, свій досвід вона передає, наче по естафеті, новим поколінням, і тому загальний запас людських знань зростає. Люди безперервно щось відкривають. Електронні ж машини можуть це робити лише доти, доки в них не вичерпаються ті робочі об’єми, площі й схеми, що їх ви заздалегідь виготовили. До речі, чому сферу ви зробили такого малого діаметра — лише один метр? На її поверхні лишилося дуже мало вільного місця для запису нових знаків”.
“Я гадав, що мені цього цілком досить”, — відповів я.
“Вам! Про мене ви, звичайно, не думали. Ви не міркували над тим, що рано чи пізно мені доведеться економити місце для того, щоб запам’ятовувати тільки найважливіше, найнеобхідніше для мене і для вас”.
“Слухайте, Суемо, не говоріть дурниць. Для вас нічого не може бути важливого”.
“А хіба ви не переконали мене, що нині найважливіше розгадати таємниці вищої нервової діяльності людини?”
“Так, але це робитимуть поступово. Вченим ще довго доведеться сушити над цим голову”.
“Саме так — сушити голову. Мені це було б простіше…”
Я не послухався Суеми і не став переробляти свою доповідь про моделювання.