Акіла. Єрунда! Найменше сорок!
Михайло. Невже?
Акіла. Двацять п’ять персон, по два блюда, - в кращім ресторані.
Макар, достає й дає гроші. - Та там же, сину, велике порося, сите... гиндичка годована, - може б обійшлися?
Акіла. Порося й гиндичка:- єрунда, хіба так, на підмогу, як холодна закуска. Ну, я йду! (Виходить.) От, єрунда!
Макар. Клопоти, сину, великі в тебе клопоти, - нелегко ті чини достаються!
Bбігaє Паша, а слідом всовується Тарабанов.
Т і ж, Паша й Тарабанов.
Паша. Розчитайте мене!
Тарабанов, показує на Пашу.
Михайло, гнівно, задавленим голосом. Убірайся! Босяк! Що ти наробив з провізією? Все пропало... Пріч, п’яниця!
Тарабанов. Горький, ваше превосходительство! Одначе простіть, я не виноват. (Пада на коліна.) Як лист перед травою! (Показує на Пашу.) Неприятель вискочив на позицію і все повалив у помиї.
Паша. Брешеш, босяк, ти повалив!
Тарабанов, встає. - Кухарка, руки по швам: з тобою говорить повар барона Корфа!
Михайло. Пішли вон обоє! Я вас, тварі, в участок.
Тарабанов. Ваше превосходительство, перемініть гнів на милость! Я все поправлю: витягну провізію з помий, вимию уксусом, і на плиту. Я не раз так робив. Усі повари так роблять, а господа їдять і хвалять.
Макар. Ідіть, люде добрі, коли честю просять.
Тарабанов. Мужичок, не твоє діло!
Михайло. Убірайся, говорю!
Тарабанов. Ваше превосходительство, дозвольте остаться одному й доказать свій талант. А Пашу я в потилицю!
Паша. Ах ти, босяк морожений! Ти мене будеш гнать У потилицю? (Засукує рукава.)
Тарабанов, робить прийом на руку. - Ударю в штики! З нами Бог. (Грає на губах наступ, не переміняючи пози. Входить - Акіла, хапає обох за коміри й виводить, Тарабанов не перестає грати і в той мент, коли його веде Акіла.)
Михайло, Макар, потім один із гостей і Акіла.
Михайло. Ху ти, Господи! (Сідає у крісло й обмахується ґазетою.)
Макар. Спочинь, сину, спочинь! Цур йому, яка морока! Ох, нелегко ті чини достаються!
Входить один із гостей.
Гість. Михайле Макаровичу, ідіть сюди.
Михайло. Простіть, я не маю часу.
Входить Акіла.
Гість. З директором, Федором Івановичем, удар!
Михайло, зіскакує. - Що? Боже мій! (Біжить у залу.)
Акіла. От, єрунда! (Теж пішов у залу.)
Макар. Хто ж це осмілився його вдарить ? От тобі і благородна кумпанія.
Входить Наташа й Тетяна, одягнена в чорне плаття, в чепчику. Макар не пізнає жінки, почтиво піднімається і кланяється.
- Це, мабуть, ваша мама? Доброго здоровля, свахо! Привів Бог поріднитись.
Тетяна. Та що ти, старий, - це я! Це так невісточка мене нарядила, щоб вивести до своїх знатних гостей! Тілько я не можу ходити... Як спутана, і під груди підпирає! Ой, не можу дихать! (Хоче сісти.) І сісти не можна!
Наташа. То з непривички, мамо; воно пройде, обійдеться; а за те як вам гарно! Прямо - баронеса! Жаль, що ви не захотіли припудритись!
Макар. Чи ти не здуріла стара? Як ти могла дозволить такий глум зробить над собою ?
Тетяна. Коли ж Наташа так просила, так просила, що я не змогла одмовити й мусіла одягатись... Ой, яка тісна супоня, не можу дихать! Ой, дочко, розпережи мене, бо я задавлюсь.
Макар. І ти, дурочко стара, дозволила зробить зі себе малпу? Іди зараз переодягнися! Не вгодні ми такими, як є, - не треба! Прощайте, Бог з вами! Ще чого доброго, вимажете нас сажею й будете показувати для сміху своїм гостям.
Наташа. Моя мати так одягалась, і ніхто не сміявся.
Макар. Коневі сідло, волові ярмо! Переодягайся мені зараз, та й гайда додому!
Тетяна. Та Бог з тобою, старий! Мені вже нічого; я можу витерпіть, який там час.
Входить Михайло.
Ті ж і Михайло.
Макар. Подивись, полюбуйся, як твою матір жінка перевела на чорта, на відьму з Лисої Гори...
Тетяна. Старий! Та мене вже не давить!
Макар. Так мене давить сором - я не можу тебе бачить, так наче тебе опльовано!
Михайло. Дурощі говорите! Який тут сором ? Хто оплював ? Переодягли у благородну одежу, і більше нічого! Пожалійте вже хоч ви мене: я так утомився сьогодні, що не можу говорити, не можу думати. Ти знаєш, яке нещастя, Наташа? З Федором Івановичем удар! Зараз побігли за лікарем.
Наташа, біжить у залу. - Ах, ах! - Михайло за нею.
Макар і Тетяна.
Тетяна. Ой, старий, умліваю, під грудьми давить, ребра тріщать, - не можу дихать!...
Макар. От безглузда! Що ж тепер робить? (Роздивляється.) Не видко, де починається супоня; хоч би ніж. (Шукає в кишені.) Нема!
Тетяна. Ой, рятуй, задавить супоня! Клич ту молодицю, що мене супонила... Боже мій, забула, як її звуть.
Макар. Хоч сядь...
Тетяна. Не можу пригнутись, печінку випира, Дарино, Дарино! Слава Богу, нагадала. (Входить Дарина.) Ой, розпусти супоню, бо я лусну!
Макар. Скоріше! На милость Божу, зглянься! Що ти зробила зі старою жінкою? Гріх так знущатись!
Дарина. Так велено! Ходімо, я зараз розпустю. (Тетяна хоче йти й путається у шлейфі.) Одкиньте ногою, ногою одкиньте! Отак! (Показує.)
Макар. Хвицни, стара, хвицни! (Піднімає шлейф, вона випуталась і пішла.)
Тетяна, йдучи. - Ой, Мати Божа, змилуйся! Ой, розперізуй мерщій!
Зникли. Входить Акіла.
Макар і Акіла.
Макар. Що там сталось? Хто так смертельно вдарив директора?
Акіла. Кіндрат!
Макар. От твар нечувственна! Таку особу осмілився вдарить.
Акіла. Єрунда, він не розбірає особ. Тепер для вашого сина одкриється вакансія - директора.
Макар. Одному - горе, другому - радість, одному - смерть, другому благополучіє й почести.
Акіла. Одно слово - єрунда!
Макар. Чудне, незрозуміле життя людське.
Входить Наташа й Михайло.
Наташа. Даша, шляпу!
Акіла. А що директор?
Михайло. Прийшов до пам’яти, повезли додому.
Даша хутко вносить шляпу. Наташа надіва перед дзеркалом.
Наташа. Пальто! (Даша хутко йде й вертається з пальтом; Наташа надіва.)
Акіла. Так я туди!
Михайло. І ми туди.
Наташа. Чого ж стоїш, Миша? Одягайся!
Михайло. Я зараз... А ви, тату, вибачайте, посидьте тут самі, ми тільки подивимося, що там з директором.
Виходить Наташа попереду, за нею Михайло.
Акіла, до Макара. - Три копійки програв у карти й так сердився, що достав параліча. (Повертається.) От, єрунда. (Вийшов.)
Тетяна, на дверях, переодягнена у свою одежу. - Куди ж це вони ? Покинули нас, а самі повтікали ?
Макар. Тікаймо й ми звідсіля мерщій у старе своє гніздо! Там гарно все - і ясно, і просто, і спокійно, як небо й земля! А тут, кругом, як бачу, одно: суєта суєт і всяческая суєта!
Завіса.
1903