Михайло. Наташа... Наталка!
Тетяна. Еге, еге! Наташі! Подаруєш їй, щоб вона знала, яка в тебе приязна мати; хоч і проста, а обіход, мовляв, знає.
Михайло, цілує в обидві руки. - Спасибі, мамочко! Це мені дуже приятно, і Наташа буде он яка рада.
Ті ж, Макар, Терешко і Матюша.
Терешко, тягне за руку Матюшу. - Та не соромся! Іди, йди, Матюша! Що ж, що він ґуберський учитель ? Нічого! А все-таки двоюрідний браті тобі. (Вводить.) От глянь! Бач, який мундир? Такий і в тебе буде. Будеш учитись - будеш паном! Тільки не цурайся, сукин-син, батька. Ну! Здоровкайся!
Матюша незґрабно, по дитячому, зпершу одводить, а потім приставля праву ногу до лівої. Михайло цілується з ним.
Терешко. Уштивий, поштивий, - вже й воно на щось закандзюбилось: бач, як ногу приставив... Сказано - наука! Одно мені боязько: отак учиш, учиш, сучої пари, дітей, з посліднього, а потім дивись, вийде такий супис, як Білоконенко! Ти знаєш, Макаре, Білоконя?
Макар. Сидора?
Терешко. Еге! Син його тепер, брате, у війську, ротмістер, шкадроном командує! Неаби-що, а все ж таки син! Білоконь же на нього скільки потратив! Одного коня купив за 300 рублів. І що ж би ти думав? Поїхав старий до нього аж у Варшаву, так що ж? Він його, супостат, не приняв! Були гості, охвицери, так аж поки не розійшлись гості, старий сидів на кухні з денщиками. А? Ну, вже б я не подивився, що він ротмістер!
Михайло. Скотина!
Терешко. А тож! Твар нечувственна! Посоромився батька принять при всіх, а? Ти мені, вилупок, гляди! Я, брате, сердитий і палений! Я не Білоконь! Вернувся додому, і давай хлипать, що син дуже запанів. Кислиця дурна! Я б його при всіх охвицерах... Нехай би тільки одважився зневажити мене! Хто тебе родив? Я! Хто тебе вивчив? Я! Хто тебе ротмістером зробив? Я! Та за чуба, та в морду! Отак їх треба учить, щоб проти роду носа не драли! Чуєш?
Михайло. Хто соромиться простоти свого батька, чи матері, простоти свого роду, - такого не варт і чоловіком назвати!...
Терешко. Чуєш? Бач, он мундир який, ґуберський учитель, - це тобі не яканебудь свиня, а поштивий до батька, неньки! Гляди мені!
Матюша. І я буду поштивий, от побачите!
Терешко, ніжно. - Ах, ти каналія! Та я знаю, що ти гарний хлопчина; це так говориться, що, бач, які є виродки!... А як він читає? Чудово! А ну, прочитай, Матюша, напам’ять «Гуси!»
Матюша. Та я зіб’юся!
Терешко. Ну, ну, сміливо!
Вбіга Василина.
Тіж, і Василина, а потім Іван, Петро й Демид.
Василина, до Михайла. - Можна?
Михайло. Ідіть, ідіть!
Терешко. Перебили.
Василина. От як би ти, Михайле, почув, як наш Іван співає. (Побачила Терешка.) Здається, дядько Терешко.
Терешко. Уже й здається! Та він же, він, не який лисий чорт! Бач, як виросла за рік! Дівка хоч сьогодні заміж! (Цілується.) Діждала, сестро?...
Тетяна. Слава Богу! (Утира сльози.)
Терешко. Чого ж плакать? Танцюй, радій! Ех, ти! А це мій Матюшка, Василино. (Матюша так само ногу приставляє й цілується з Василиною.) Це твоя сестра, двоюрідна сестра. Бач, яка панянка вийшла, а все через те, що вчилась. Ну, читай же «Гуси». (Входить Іван, Демид і Петро.) Помішали знову!
Ті ж, Іван, Демид і Петро.
Усі. А! Дядько Терешко! (Цілуються.)
Терешко, показує на Демида. - А це ж чий? Може... (Підморгує до Василини.) Га? Ха, ха, ха!
Демид. Та ви мене знаєте, учитель, Демид.
Терешко. Паньків?
Демид. Еге!
Терешко. Знаю, знаю. Здоров будь. (Цілується.) А й бравий козарлюга! Може, неправда, Василино? (Василина соромиться й ховається за спину матері.) Отак! То й учені соромливі; а я думав, що тільки наші дівки раків печуть. Ну, ну - не буду. Що ж, Іване, добра московська каша ?
Іван. Добра, дядьку, тільки дома краща.
Терешко. А звісно! (Цілується з Петром.) Прокурор, чи хто ти будеш?
Петро. Ще не знаю, ще тільки поїду на службу.
Макар. Кандидат прав.
Терешко. Еге, еге, розумію... Я й сам, брат, кандидат на старшину, а ти, виходить, кандидат на прокурора!
Макар. Всі права має!
Михайло. Ну, заспівайте що-небудь! Я так люблю українські пісні!... І я підтягну.
Терешко. І я люблю! У нас у трезвости чудово співають по нотному! Писарь наш ловко ноту знає, ну й муштрує.
Петро. Іване, заспівай! - Чудово співає!...
Василина. Співай, Іване!
Іван. Підтягуйте, то й я буду.
Василина. Сам, сам!
Іван. Гуртом краще.
Терешко. Гуртом.
Усі співають. Іван виділяється, або заспівує, або співає соло, якщо актор має голос.
Пісня:
й. т. д.
Михайло, стоїть проти Йвана. По скінченю пісні Михайло почина аплодувати. Терешко теж, Матюша з ним.
Терешко. Так і в нас у трезвости ляпають; і Матюші теж ляпали. Матюша! Катай «Гуси!»
Михайло. Ну, брате Йване, ти талант. Колись ти дражнив соловейка, а тепер сам як соловейко співаєш. І скажи, на милость, де в тебе голос узявся?
Іван. Який там голос?
Михайло, Талант, талант!
Іван. То так здається: хата мала - і голос великий. Талант - це видумка. Нема кращих - ти будеш гарний. Я в салдацькому театрі грав, так усе офіцерство в один голос кричало: «талант, талант!» Само собою, що я краще грав від наших москаликів - ну й талант. І так усе на світі.
Михайло. Ні, знаєш, як там ні говори, а талант зразу видко. Серед усіх чуєш... Теплота голоса... Якась... така... як би сказати?... іскра! Щиро раю тобі на сцену.
Іван. Боюся!
Макар. Здавна комедіянщик, і боїшся?
Тетяна. Вже коли Михайло каже, то він зна.
Терешко. А зна, от він послухає мого Матюшу...
Петро. І чого б я боявся?
Іван. Нема певности! А що як сяду не у свої сани? А театр засмоктує чоловіка, і що саме гірше, що в цім ділі пишно буяє самопевність, нахабність, і чоловік теряє самокритику! Кому завгодно можна доказати, що він помиляється й погано робить свою роботу, акторові ж і письменникові ніколи не докажеш, що вони не мають таланту, а через те так багато поганеньких акторів і письменників.
Терешко. Іменно! Свята правда: нікому нічого не докажеш! От у нас там, у трезвости, читав мій Матюша «Гуси», а Крутьків Оксент читав, дай Бог пам’ять... Матюша, що Оксент читав ?
Матюша. «Сиву кобилу».
Терешко. Еге, еге! «Сиву кобилу». Так одні кажуть, що Матюша краще, а другі, що Оксент. Я вже мало не бився зі старим Крутьком! Виходить: що хоч, говори - не докажеш! От ви самі почуете, як Матюша читає. Матюша...
Іван. Отак і наші салдатики: ходити не вміють по сцені, а тільки через те смішно грають, що дуже погано; тим часом, після двох-трьох разів і вони лічать себе артистами і мріють поступити в актори! Це великий самообман, і кожний чоловік легко йому піддається !
Михайло. Я ніяк не ждав почути від тебе такі мислі. Хвала, хвала! Видко, що ти немало працював над собою, над самоосвітою. Після цього я з глибокою певністю скажу, що ти, Іване - талант! Самий страх твій перед ділом, до якого ти, можна сказати, родився, - свідчить про твій талант. Іди на сцену! Благословляю! Повірь мені, що ти талант...