дзвінкою луною котилася по лісу поперед них пісня.
– А ви чого не співаєте? – обернулася Макароніна до Галочки й Свєточки.
Ті лише плечима стенули.
– Ех ви, манна каша-простокваша! Уже скисли! Додому, до мамусі захотілось! Ха-ха-ха! – засміялася Макароніна. – Звикли за мамину спідницю триматися, тюті-матюті!
Галочка й Свєточка тільки почервоніли, але не сказали нічого.
Все далі й далі заходили вони в ліс. Проминули ще одну дерев'яну халабуду, конусоподібну, схожу на індіанський вігвам. Ліс дедалі густішав. Обабіч стежки упереміж стіною стояли дуби, берези, ліщина, а над ними здіймалися стрункі голі стовбури сосон, що шуміли кронами високо вгорі.
Нараз попереду посвітлішало. Дерева розступились і відкрили осяяну сонцем велику галявину. Галявина була не зовсім звичайна – обгороджена гостроверхими, у метр заввишки, кілками.
– Що це? – спитала Галочка.
– Резервація, – таємниче сказав Валера.
– Для тигрів, – ще таємничіше додав Ігор.
– І ягуарів, – не лишився осторонь Вітасик.
– А що? Думаєте, тут нема диких звірів? – сказала Свєточка, і оченята її зробилися круглими й нерухомими, як у ляльки.
– Ходімте назад. Ану її, ту каланчу! Вже пізно, – сказала Галочка.
– Мами уже там знаєте як хвилюються! – сказала Свєточка.
– Ех ви, мамусині донечки! – вигукнула Макароніна. – Недарма все-таки хлопці нас зневажають. Манна каша-простокваша!.. Ех, чому я не хлопець?!
Хлопці гордо перезирнулися.
– Скільки ще до каланчі? – спитав Ігор.
– Та десь уже близько, – винувато сказав Вітасик. – Я пам'ятаю, ми хвилин п'ять ішли, не більше.
– А ми вже йдемо десять, – сказала Галочка.
– Може, ми не в той бік пішли? – сказала Свєточка.
Вітасик опустив очі.
– Треба вилізти на дерево і подивитися, – сказав Ігор. – Ти ж кажеш, що каланча здоровеннецька. То її з дерева неодмінно буде видно.
– Я! Я! Я полізу! – вихопилася Макароніна і, не давши хлопцям опам'ятатися, першою кинулась до найближчого дуба й подерлася вгору. Лізти їй було боляче, бо голі ноги дряпались об жорстку дубову кору, але Макароніна не зважала на біль і лізла вище й вище, наче боялася, що хтось із хлопців випередить її.
їй так хотілося саме зараз, після прояву дівчачої слабодухості подружок, довести хлопцям свою спритність!..
Вона долізла вже до середини дуба, та сухий сук, на який вона стала ногою, раптом зламався, руки спорснули, і Макароніна, збиваючи листя й гілки, полетіла вниз.
– Ой! – зойкнули одночасно Галочка й Свєточка. Макароніна глухо гупнула на купу листя й одразу ж підхопилася.
– Ха!.. Ха-ха!.. М'яка посадка… Хи-хи-хи… От летіла! Правда ж?
Вона намагалася говорити бадьоро й весело, але в очах її було пересилюване страждання…
– Ой! У тебе ж кров! – скрикнула Галочка.
Ліва нога Макароніни нижче коліна була закривавлена.
– Ет! Подряпина! – махнула рукою Макароніна. – Зараз листочком заліплю – і все.
Вона підняла з землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинилася. Рана була глибока – падаючи, Макароніна напоролася на сук.
– Ого-го! – сказав Валера.
– Угу-у! – промимрив Вітасик.
А Ігор Дмитруха тільки мовчки насупив брови. Вся нога Макароніни була вже червона, і руки, якими вона затискала рану, теж були червоні.
– Ут! Не зупиняється чогось… – зціпивши зуби, прошепотіла Макароніна.
– Ого-го! – повторив, але вже тихо й розгублено, Валера.
– Угу-у – ледь чутно промимрив Вітасик.
– Треба… треба «швидку допомогу»… – якимсь не своїм голосом промовив Ігор. Це була нісенітниця, бо де ж тут, у лісі, візьмеш «швидку допомогу»? Але він мусив бодай цю дурницю сказати, бо ж він був Ігор Дмитруха, командир і заводіяка.
Хлопці стояли розгублені, безпорадні. І тільки, кліпаючи, дивилися на Макароніну. – Не зупиняється, ти диви… – прошепотіла Макароніна. Вона була бліда, губи в неї тремтіли. Вона вже сама не на жарт злякалася.
Кругом ліс. Нема нікого. До трамвая хвилин п'ятнадцять, не менше. Та й ходить він з інтервалами двадцять хвилин. А кров тече й тече.
– Треба негайно перев'язати, – сказала раптом Галочка і подивилася на Свєточку.
– Чим? – звела брови Свєточка.
– Ану допоможи! – рішуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одірвати смужку від свого світлого платтячка. Свєточка нагнулась і, схопивши зубами, одірвала.
– Ой! Нащо?! – тихо, самими губами промовила Макароніна.