– А чого… давай!.. Чого!.. Запросто!.. – відчуваючи потребу реабілітуватися, стрепенувся Валера і додав винувато: – І як я це не помітив?… Не в той бік ходили, мабуть…
– Значить, усе! їдемо! – рішуче сказав Ігор Дмитруха. – Хто поїде?
Спасокукоцький та Кукуєвицький перезирнулись, і обидва почервоніли. – Я… мені сьогодні… на музику, – сказав Спасокукоцький.
– А мені… з мамою… до кравчині, – сказав Кукуєвицький. Було видно, що обидва обманювали. Але обманював і Льоня Монькін:
– Я б – із радістю, але… мама квитки в кіно взяла. Просто незручно. А то я б… я б!.. – він ударив себе в груди.
– А мені до хворої бабусі зайти треба, ліки занести, – опустив очі Шурик Бабенко. Він казав правду.
– Ех ви! Пігмеї! Забоялись! – презирливо скривився Ігор Дмитруха. – Ну що ж – ми самі поїдемо. Я, Валера і Вітасик.
– І я! І я! І ми!.. – вигукнула нараз Макароніна й обернулася до Галочки і Свєточки: – Правда ж? Правда ж, дівчата? Ми поїдемо! Правда ж?…
Галочка подивилася на Свєточку широко розплющеними оченятами і розтулила ротик. А Свєточка подивилася на Галочку широко розплющеними оченятами і теж розтулила ротик.
Але ні Галочка, ні Свєточка не вимовили ні словечка.
їм дуже хотілося сказати, що вони ще ніколи-ніколи в житті не їздили самі так далеко, що мами їх іще не пускають, що… Але вони не могли цього сказати. Не могли, не могли вони заперечити людині, яка врятувала їх від хулігана й розбійника Гришки Гонобобеля…
Макароніна рішуче вигукнула:
– Все! Ми їдемо! Я, Галочка й Свєточка!
І переможно глянула на «слабаків» Монькіна, Спасокукоцького й Кукуєвицького.
Ігор Дмитруха теж глянув на них і процідив крізь зуби:
– Пігмеї!.. От Макароніна – молоток! Навіть Галочка й Свєточка – молотки!.. А ви – манна каша-простокваша!..
І хоч як били себе в груди Монькін, Спасокукоцький і Кукуєвицький, це не врятувало їх від сорому та ганьби. Макароніна цвіла, як троянда.
Одразу після четвертого уроку вшістьох (Ігор, Валера, Вітасик, Галочка, Свєточка і Макароніна) в напруженому мовчанні сіли в автобус, швиденько доїхали до Подолу, дочекалися дванадцятого трамвая, сіли і поїхали.
Трамвай довгенько плутався серед вузьких вуличок, тоді минав різні заводи й фабрики, забур'янені, якісь уже не-міські двори, садки й городи, за якими де-не-де височіли білі багатоповерхові будинки, поки, нарешті, несподівано не в'їхав у ліс. І, наче вирвавшись на волю, помчав щодуху, розхитуючись з боку в бік і співаючи веселої деренчливої пісні.
Крізь розчинені вікна вривався запах лісу – прілого листя, грибів і свіжості. Раз у раз по вікнах хльоскали гілки й влітали листочки – і ще зовсім зелені, і червонясті, і жовтогарячі…
Хлопці їхали зосереджені й серйозні.
Макароніна була збуджена, очі її сяяли.
А Галочка й Свєточка сиділи бліді, міцно стуливши губенята, і з острахом позирали у вікно – у які хащі везе їх цей хиткий, наче п'яний, трамвай?
– Ти добре пам'ятаєш, де вилазити? – хрипко спитав Валера Вітасика.
– Аякже! На другій зупинці. Там ще така дерев'яна халабуда, а поряд смугастий стовп із написом, що треба берегти ліс.
Перша зупинка була на початку лісу. А до другої трамвай їхав хвилин десять. Нарешті спинився. Крізь вікно вони одразу побачили дерев'яну халабуду і смугастий стовп із написом.
– Га? Що я казав? Гайда! – весело вигукнув Вітасик, і вони сипонули до виходу. Крім них, на зупинці не вийшов ніхто.
Двері клацнули, зачиняючись, – трамвай набрав швидкість і за кілька секунд зник за деревами. Лише рейки якийсь час іще гули, наче велетенські потривожені струни. На зупинці гостро пахло нагрітими сонцем просмоленими шпалами. Як завжди на незнайомому місці, усі закрутили головами, роззираючись довкола.
Галочка й Свєточка озиралися сторожко, з погано прихованим страхом. Хлопці, а з ними й Макароніна, озиралися підкреслено войовниче, як командири перед атакою.
– О! А он теж халабуда і смугастий стовп! – вигукнув Ігор Дмитруха.
Справді, і по той бік рейок стояла дерев'яна халабуда, а поряд з нею смугастий стовп, навіть два стовпи з написами.
– То у який же бік нам іти? – спитала Макароніна.
– Ти згадай, ви рейки переходили чи ні? – спитав Ігор Вітасика.
Вітасик задумався, потім рішуче замотав головою:
– Ні! Не переходили! Ні!
– Ну то ходімо! – скомандував Ігор. І вони рушили лісовою дорогою.
бадьоро заспівав Вітасик, щоб розвіяти незручність, яка виникла через оту плутанину з халабудами та стовпами.
дружно підхопили Ігор, Валера і Макароніна.